Умберто Еко - Маятник Фуко

Чи я став ходячим збивачем для коктейлів, який годиться лише на те, щоб робити мішанину з різних напоїв, а може, я викликав коротке замикання, зашпортавшись об плетиво барвистих ниток, які вже віддавна переплелися самі по собі? Я придбав книжку про розенкройцерів. Опісля я сказав собі, що залишившись у тих книгарнях ще на кілька годин, я б міг зустріти принаймні з десяток полковників Арденті та медіумів.

Я повернувся додому й офіційно повідомив Ампаро, що світ повен людей з неприродними нахилами. Вона пообіцяла втішити мене і ми закінчили день природно.

То було десь наприкінці 1975 року. Я вирішив забути про подібності і присвятити всю силу своїй роботі. Врешті-решт, я повинен був викладати італійську культуру, а не розенкройцерство.

Я засів за філософію епохи гуманізму і виявив, що тільки-но вийшовши з потемків середніх віків, люди світської, новочасної епохи не вигадали нічого ліпшого, як звернутися до Кабали та магії.

Провівши два роки в товаристві гуманістів, які виголошували формули, щоб переконати природу, аби вона зробила те, чого вона робити не мала наміру, я одержав вістку з Італії. Мої колишні товариші, чи принаймні дехто з них, стріляли в потилицю тим, хто з ними не погоджувався, щоб переконати людей, аби вони зробили те, чого вони робити не мали наміру.

Я нічого не розумів. Я вирішив, що вже пустив коріння у Третьому Світі й налаштувався відвідати Байю. Я вирушив, тримаючи під пахвою історію культури епохи Відродження та книжку про Розу і Хреста, яка нерозрізаною лежала на книжковій полиці.

І я побачив Салвадор, Салвадор да Байя де Тодуш уш Сантуш, «Чорний Рим», і його триста шістдесят п’ять церков, що вимальовуються на тлі лінії пагорбів чи простягаються вздовж затоки і в яких віддається честь богам африканського пантеону.

Ампаро знала одного художника-примітивіста, який розмальовував великі дерев’яні плити біблійними та апокаліптичними видіннями, яскравими, наче середньовічні мініатюри, з коптськими та візантійськими елементами. Він, природно, був марксистом і говорив про неминучість революції, мрійливо проводячи дні у захристії святині Носу Сенор ду Бонфін, де тріумфував horror vacui [70] horror vacui — лат.: жах пустки. : наїжена вотивними дарами, що звисали зі стелі й вкривали стіни, вона була заповнена містичною мішаниною срібних сердець, дерев’яних протезів ніг та рук, зображень чудесних спасінь у розпалі гаряче-червоних штормів, морських смерчів, вирів. Він завів нас до захристії іншої церкви, заповненої меблями, що пахли палісандровим деревом. «Хто зображений на цій картині», запитала Ампаро паламаря, «святий Юрій?»

Паламар кинув на нас змовницький погляд: «Усі зовуть його святим Юрієм, і краще називати його саме так, інакше парох сердитиметься, але це — Ошосі [71] Ошосі — бог полювання племені йоруба, в кандомбле ототожнюється зі св. Юрієм або з архангелом Михаїлом. ».

Впродовж двох днів художник водив нас по навах та монастирських дворах під прикриттям оздоблених фасадів, схожих на срібні тарілки, вже почорнілі й зужиті. Нас супроводжували поморщені й кульгаві причетники, захристії вивертало від золота та олова, важких скринь, дорогоцінних рам. Уздовж стін, у кришталевих вітринах височіли статуї святих у натуральну величину, що спливали кров’ю, з посипаними рубіновими краплями відкритими ранами, постаті Христів з червоними від кровотечі ногами, що судомилися від страждання. У мерехтінні пізньобарокового золота я побачив янголів з етруськими обличчями, романських грифонів та орієнтальних сирен, що визирали з-за капітелей.

Я мандрував старовинними вулицями, зачарований їх назвами, що звучали піснею, — Руа-да-Аґонія, Авеніда-душ-Амореш, Травеса-де-Шіку-Д’ябу… Я потрапив до Салвадору тоді, коли уряд, чи хто там замість нього, робив у старому місті чистку, аби прибрати з нього тисячі борделів, але діло не дійшло ще й до половини. Біля підніж цих безлюдних, наче прокажених, церков, засоромлених своєю пишнотою, все ще простягалися смердючі завулки, в яких кишіло п’ятнадцятилітніми чорношкірими проститутками, старими крамарками, що торгували африканськими солодощами, сидячи навпочіпки вздовж хідників і пильнуючи вогню під своїми горщиками, кишіло ватагами сутенерів, що танцювали серед струмків помиїв під звуки транзистора з поблизького бару. Колишні палаци колонізаторів, увінчані вже зовсім затертими гербами, перетворилися на доми терпимости.