Умберто Еко - Маятник Фуко

Саме прислухаючись до розмов про ці культи, я переконався, що ідеологічна круговерть тут теж відбувається у протилежному напрямку. Вони малювали мені панораму внутрішніх маятникових міграцій — бідняки півночі подавалися на індустріальний південь, вливалися до люмпен-пролетаріату величезних метрополій, задихалися у хмарах смогу, в розпачі поверталися на північ, щоб за рік знову втекти на південь; але під час цих коливань дехто з них осідав у великих містах і вливався у цілу низку автохтонних церков, віддаючися спіритизмові та викликанню африканських божеств… І тут товариші Ампаро розділялися в думках — для деяких це свідчило про повернення до коренів, опір світові білих, для інших же ці культи були наркотиком, за допомогою якого панівний клас приборкував величезний революційний потенціал, ще для інших це був казан, у якому змішувались білі, індіянці та негри, накреслюючи ще туманні перспективи незрозумілого напрямку. Ампаро не мала сумнівів — будь-де релігії були опієм для народів, а вже й поготів були ним ці псевдоплемінні культи. А потім, в «escolas de samba», я тримав її за талію, разом з іншими вливаючись у вервечки танцюристів, що виписували синусоїди, а ритму їм задавало нестерпне биття барабанів, і усвідомлював, що вона належить цьому світові м’язами свого живота, своїм серцем, головою, ніздрями… А пізніше ми виходили, і вона перша з сарказмом та злістю викривала глибоку, оргіастичну релігійність цієї повільної, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, відданости ритуалові карнавалу. Таким же племінним відьомством, з революційною ненавистю говорила вона, є футбольні ритуали, на яких злидарі розтринькують свою бойову енергію і бунтівничі нахили на заклинання та чари, щоб домогтися від богів будь-яких можливих світів смерти захисника ворожої команди, забуваючи про владу, яка спонукувала їх до екстази та ентузіазму, аби замкнути у нереальному світі.

Поступово я втратив будь-яке відчуття суперечности, так само як потроху звикав не намагатися впізнавати раси у цьому всесвіті облич, які розповідали столітні історії нестримних змішувань. Я відмовився дошукуватись, де тут прогрес, де революція, а де інтриги — як висловлювалися товариші Ампаро — капіталу. Чи ж міг я мислити по-європейському, коли дізнавався, що надії крайніх лівих підтримував один єпископ з Нордесте, замолоду підозрюваний у нацистівських симпатіях, який з відважною вірою тримав на висоті смолоскип революції, збиваючи з пантелику наляканий Ватикан та акул з Вол-Стріту, запалюючи великою радістю атеїзм пролетарських містиків, що підкорилися грізному і ласкавому штандартові Прекрасної Пані [64] Прекрасна Пані — тут: Пресвята Богородиця. , що, пронизана сімома болями, споглядала страждання свого народу?

Одного ранку ми з Ампаро, після семінару з класової структури люмпен-пролетаріату, проїжджали машиною по набережній. Уздовж пляжу я побачив приобіцяні пожертви, свічечки, білі гірлянди. Ампаро сказала мені, що це пожертви для Єманжа, богині вод. Ампаро вийшла з машини, тужно попрямувала до пляжу, кілька хвиль постояла мовчки. Я запитав, чи вона в це вірить. Вона злісно запитала, як я можу так думати. Тоді додала: «Моя бабуся приводила мене сюди на пляж і молила богиню, щоб я росла гарною, слухняною і щасливою. Який то ваш філософ, говорячи про чорних котів та коралові роги, висловився ось як: 'це неправда, але я в це вірю'? Так-от, я в це не вірю, але це правда». Саме того дня я вирішив заощаджувати зарплатню, щоб поїхати до Байї [65] Байя — штат Бразилії зі столицею в м. Салвадор, також друга назва Салвадору. .

Але саме тоді, я це знаю, мене почало заворожувати відчуття подібности: будь-що може перебувати у таємничій аналогії зі всім іншим.

Повернувшись до Європи, я перетворив цю метафізику на механіку — і тому протралив до пастки, в якій зараз і перебуваю. Але тоді я перебував у присмерку, де стиралися всі межі. Я по-расистівськи гадав, що для сильної людини вірування інших є нагодою для приємної гри уяви.

Я навчився деяких ритмів, певних способів давати волю тілові та розумові. Я говорив собі це того вечора у перископі, рухаючи тілом, наче знову вдаряючи в аґоґо, щоб прогнати мурашки затерплості. Бачиш, казав я собі, аби уникнути влади невідомого, аби показати собі, що ти в нього не віриш, ти приймаєш його чари. Наче переконаний атеїст, який уночі бачить диявола і по-атеїстичному мислить так: диявола, звичайно, нема, це ілюзія моїх збуджених органів чуттів, може, від поганого травлення; проте він цього не знає і вірить у свою теологію навпаки. Що ж може налякати його, впевненого у своєму існуванні? Перехрестись — і він, легковірний, зникне в сірчаному вибухові.