Умберто Еко - Маятник Фуко

«Поки що нема нічого, пане комісаре».

«Ось бачите. Значить, полковник Арденті, чи як там його звали, прибуває до Мілану чотири дні тому, нам не відомо, що він робить перших три дні, а вчора о другій бачиться, ймовірно, з Ракоскі в готелі, не кажучи йому, що збирається йти до вас, і це здається мені цікавим. Увечорі він приходить сюди, мабуть, із тим самим Ракоскі та ще з одним… після чого все стає дуже неясним. Навіть якщо вони не спровадили його на той світ, то все ж обшукали помешкання. Що ж вони шукали? У піджаку — ах, так, навіть якщо він і пішов, то без піджака, піджак з паспортом залишився в кімнаті, та не думайте, що це спрощує справу, адже старий каже, що він лежав на ліжку в піджаку, проте, може, то була домашня куртка, Їй-Богу, в мене таке враження, що я в клітці з божевільними, — ага, у піджаку було багато грошей, навіть дуже багато… Отже, вони шукали чогось іншого. Єдину добру ідею подали мені ви. Полковник мав якісь документи. Як вони виглядали?»

«У нього в руках була брунатна течка», сказав Бельбо.

«Мені вона видалася червоною», сказав я.

«Вона була брунатна», наполягав Бельбо, «але, може, я помиляюся».

«Хай там яка вона була, червона чи брунатна», сказав Де Анджсліс, «але тут її немає. Вчорашні добродії забрали її з собою. Отже, усе крутиться навколо цієї течки. На мою думку, цей Арденті зовсім не хотів публікувати ніякої книжки. Він зібрав деякі дані, щоб шантажувати Ракоскі й намагався використати зв’язки у видавництві як елемент тиску. То було б у його стилі. І тут можна було б робити й інші припущення. Ці двоє йдуть геть, погрожуючи йому, Арденті лякається і тікає, залишаючи все, вночі, з течкою під пахвою. І, можливо, з невідомої причини інсценізує перед старим свою смерть. Але все це надто як у кримінальних романах, та й не пояснює, чому кімната в безладі. З іншого боку, якщо ті двоє його пришили і викрали течку, тоді навіщо було викрадати труп? Побачимо. Пробачте, але я змушений попросити ваші документи».

Він двічі перекрутив в руках мій студентський квиток. «Студент філософії, чи не так?»

«Не я один», сказав я.

«Вас навіть занадто багато. І вивчаєте тих тамплієрів… Якби я захотів більше дізнатися про цю компанію, що мені краще прочитати?»

Я назвав йому два популярні, але досить серйозні видання. Я сказав йому, що він знайде вірогідні дані аж до процесу, а все решта лише маячня.

«Розумію, розумію», сказав він. «Тепер ще й тамплієри. Угруповання, якого я ще не знаю».

Підійшла Аннунціята з телефонограмою: «Ось відповідь з Парижу, пане комісаре».

Він почав читати. «Чудово. В Парижі про цього Ракоскі нічого не відомо, а номер його паспорта сходиться з номером документа, викраденого два роки тому. Ось ми й приїхали. Пан Ракоскі не існує. Ви кажете, що він був головним редактором часопису… як він називається?» Він занотував. «Спробуємо, але б’юсь об заклад, ми виявимо, що такого часопису теж нема або що його припинили видавати ще бозна-коли. Гаразд, панове. Дякую за допомогу, може, колись я потурбую вас іще раз. Ага, останнє запитання. Цей Арденті нічого не згадував про зв’язки з якимось політичним угрупованням?»

«Ні», сказав Бельбо. «Здається, він облишив політику заради скарбів».

«І заради ошукування недосвідчених». Він звернувся до мене: «Гадаю, він вам не сподобався».

«Мені не подобаються такі люди, як він», сказав я. «Але в мене ніколи не виникає бажання задушити їх залізним дротом. Хіба що в теорії».

«Звичайно. Занадто багато клопоту. Не бійтеся, пане Казобон, я не належу до тих, хто вважає всіх студентів злочинцями. Не хвилюйтесь. Бажаю вам успішно закінчити дипломну роботу».

Бельбо запитав: «Пробачте, комісаре, я питаю просто з цікавости. Ви з відділу вбивств чи з політичної поліції?»

«Гарне запитання. Мій колега з відділу вбивств був тут сьогодні вночі. Коли в архіві виявили дещо більше про минуле Арденті, справу передали мені. Так, я з політичної поліції. Але, правду кажучи, не знаю, чи я саме та людина, якої треба. Життя не таке просте, як у детективних романах».

«Я так і думав», сказав Бельбо, простягаючи йому руку.

Ми пішли, але неспокій не полишав мене. Не через комісара, який видався мені непоганою людиною, а через те, що вперше у своєму житті я опинився в центрі темної історії. І брехав. А разом зі мною й Бельбо.

Я попрощався з ним коло дверей видавництва «Ґарамон», і ми обоє були збентежені.

«Ми не зробили нічого поганого», сказав Бельбо винуватим тоном. «Чи буде комісар знати про Інґольфа та про катарів, чи ні, не має великого значення. Все це маячня. Можливо, Арденті був змушений зникнути з інших причин, а їх можуть бути тисячі. А можливо, Ракоскі — співробітник ізраїльської таємної служби і приїхав сюди звести старі порахунки. А може, його послала якась велика риба, яку Арденті пошив у дурні. А може, то був однополчанин з Іноземного Легіону, що затаїв на нього злобу. А може, то був алжирський найманий убивця. Хтозна, чи історія про скарб тамплієрів не була лише другорядним епізодом у житті нашого полковника. Еге ж, я знаю, бракує течки, брунатна вона чи червона. Ви добре зробили, що заперечили мені, так йому стало зрозуміло, що ми бачили її лише мимохідь…»