Умберто Еко - Маятник Фуко

Він інстинктивно прикрив мікрофон рукою, наче не хотів, щоб його почули, тоді побачив, що я за ним спостерігаю, забрав руку і з певним ваганням заговорив. «Ні, комісаре, цей добродій говорив про книгу, яку він хотів написати, але дуже туманно… Що? Обидва? Зараз? Записую адресу».

Він поклав трубку. Кілька секунд мовчав, барабанячи пальцями по письмовому столі. «Словом, Казобоне, даруйте мені, але я, не подумавши, втягнув у це й вас. Мене захопили зненацька. Це дзвонив комісар, якийсь Де Анджеліс. Здається, полковник винайняв мебльовані кімнати, і хтось каже, що знайшов його там учора вночі мертвим…»

«Хтось каже? Комісар навіть не знає цього напевно?»

«Дивно, але не знає. Здається, вони знайшли моє ім’я і вчорашню зустріч, занотовані у його записнику. Гадаю, що ми — єдиний слід. Що вам казати, ходімо».

Ми викликали таксі. Дорогою Бельбо взяв мене під руку. «Казобоне, можливо, йдеться про якийсь збіг обставин. У кожному разі, — може, в мене викривлене світосприймання, але в моїх краях кажуть: ‘завжди ліпше не називати імен’… Ще хлопчиком я ходив дивитися на одну різдвяну комедію, поставлену на діалекті, побожний фарс, де невідомо було, чи пастирі живуть у Вифлеємі чи на берегах Танаро [59] Танаро — ріка у П’ємонті. … Приходять три царі й питають у підпаска, як звати його господаря, а той відповідає — Джеліндо. Коли Джеліндо про це дізнався, він відлупцював хлопчину дрючком, адже, сказав він, не можна так просто називати чиєсь ім’я невідомо кому… В кожному разі, якщо ви зі мною згідні, полковник нічого нам не говорив про Інґольфа та послання з Провену».

«Ми не хочемо закінчити так, як Інґольф», сказав я, намагаючись посміхатися.

«Повторюю вам, усе це нісенітниці. Але від деяких історій ліпше триматися подалі».

Я сказав — згода, але в глибині душі нервував. Зрештою, я був студентом, який брав участь у походах, і зустріч з поліцією мене бентежила. Ми прибули до мебльованих кімнат. Не найкраще місце, далеко від центру. Нас одразу скерували до апартаментів — так вони це назвали — полковника Арденті. На сходах — агенти поліції. Нас впустили у номер 27 (сім і два буде дев’ять, подумав я): спальня, передпокій зі столиком, невеличка кухонька, ванна з душем без завіси, крізь напіввідчинені двері не було видно, чи є там біде, але у закладах такого типу це була, либонь, перша і єдина зручність, якої вимагали клієнти. Мешкання безбарвне, особистих речей небагато, але всі у великому безладі, хтось поспіхом покопирсався в шафах та валізах. Може, це зробила поліція, всього агентів у формі та в цивільному я нарахував осіб із десять.

Назустріч нам вийшов досить молодий чоловік з досить довгим волоссям. «Я — Де Анджеліс. Доктор Бельбо? Доктор Казобон?»

«Я ще не доктор, я ще вчуся».

«Вчіться, вчіться. Якщо ви не одержите диплома, то не зможете подати на конкурс для вступу до поліції, і навіть не знатимете, що втратили». У нього був роздратований вигляд. «Даруйте, але почнімо з доконечних формальностей. Ось тут є паспорт, який належав мешканцеві цієї кімнати, зареєстрованому як полковник Арденті. Ви його впізнаєте?»

«Це він», сказав Бельбо, «але допоможіть мені збагнути ситуацію. По телефону я не зрозумів, чи він мертвий чи …»

«Я був би дуже вдячний, якби ви мені це сказали», сказав Де Анджеліс, скривившись. «Гадаю, ви маєте право знати дещо більше. Отже, добродій Арденті, чи пак полковник Арденті поселився тут чотири дні тому. Ви, либонь, зорієнтувалися, що це не Ґранд-Готель. Тут є портьє, який іде спати об одинадцятій, тому що пожильці мають ключ від вхідних дверей, одна-дві покоївки, які приходять зранку прибирати в кімнатах, і старий алкоголік, який працює посильним і приносить пожильцям до кімнат напої, коли вони подзвонять. Алкоголік, повторюю, і склеротик: допитувати його було справжньою мукою. Портьє про нього твердить, що його переслідують привиди і він уже перелякав кількох пожильців. Учора ввечері коло десятої портьє бачить, як Арденті повертається разом з двома особами, яких веде до себе в кімнату. Тут не звертають уваги, навіть якщо привести собі цілу зграю транссексуалів, а вже й поготів, якщо це дві нормальні особи, навіть хоча, за словами портьє, вони мали іноземний акцент. О десятій тридцять Арденті кличе старого і велить принести собі пляшку віскі, мінеральної води і три склянки. Коло першої чи пів на другу старий чує, що з кімнати двадцять сім дзвонять, поривчасто, каже він. Але судячи з того, в якому стані ми знайшли його сьогодні вранці, о тій годині він уже, мабуть, залив у себе чимало склянок якоїсь гидоти. Старий піднімається, стукає, ніхто не відповідає, він відмикає двері своїм ключем, знаходить усе в такому безладі, як оце зараз, а на ліжку лежить полковник з витріщеними очима та з залізним дротом навколо шиї. Тоді старий бігом сходить униз, будить портьє, у жодного з них нема бажання знову підніматися туди, вони кидаються до телефону, але виявляється, що лінія перервана. Цього райку телефон працював чудово, але повіримо їм. І портьє біжить до скверу на розі, де є таксофон, щоб зателефонувати до поліційного управління, а старий тим часом плентається у протилежну сторону, де мешкає якийсь лікар. Словом, це займає їм двадцять хвилин, вони повертаються і, перелякані до смерти, чекають унизу, тим часом лікар одягнувся і прийшов майже одночасно з поліційною машиною. Вони піднімаються у двадцять сьомий номер, а на ліжку нема нікого».