Умберто Еко - Маятник Фуко

«Ні», відповіла дівчина, що проходила повз нас, «я тепер у колективі».

«Молодчина», відказав їй Бельбо й повернувся до мене: «Бувають і колективні самогубства, хіба не так?»

«А як там стосовно божевільців?»

«Сподіваюся, ви не сприйняли моєї теорії за щиру правду. Я зовсім не хочу наводити лад у всесвіті. Я пояснюю, хто такий божевілець для видавництва. Це теорія ad hoc [32] ad hoc — лат.: без попереднього приготування, негайно. , домовились?»

«Домовились. Тепер плачу я».

«Гаразд. Піладе, будь ласка, менше льоду. Інакше воно одразу потрапить у кров. Значить так. Кретин навіть не розмовляє, він слиниться і заїкається. Через брак координації рухів він здатен заквацювати собі морозивом чоло. Він заходить через обертові двері з протилежного боку».

«Як це?»

«Йому це вдається. На те він і кретин. Нас він не цікавить, його можна впізнати вмент, і він не ходить по видавництвах. Залишім його у спокої».

«Залишімо».

«Бути недоумком складніше. Це суспільна поведінка. Недоумок це той, хто говорить завжди поза склянкою».

«В якому розумінні?»

«Ось так». Він прямовисно поставив палець біля своєї склянки, торкаючись прилавка. «Він хоче висловитися про те, що є у склянці, але говорить про це біля склянки, не вникаючи у його суть. Якщо хочете простіше, це той, хто допускається ляпсусів, приміром, питає: „А як мається ваша мила пані?“ чоловіка, якого тільки-но покинула дружина. Моя думка зрозуміла?»

«Зрозуміла. Знаю таких».

«Недоумок дуже бажаний гість, особливо при світських оказіях. Він ставить усіх у незручне становище, зате потім дає нагоду для розмов. У своїй позитивній формі він стає дипломатом. Він говорить поза склянкою, коли промах зробив хтось інший, переводячи розмову на іншу тему. Але нас він не цікавить, він не творча особистість, працює з чужої подачі, а тому ніколи не прийде до видавництва з рукописом. Недоумок не каже, що кіт гавкає, він говорить про кота, коли інші говорять про собаку. Він порушує правила бесіди, а коли порушує їх по-справжньому, стає просто величний. Гадаю, що ця порода вимирає, це носій типових якостей міщанства. Тут потрібен салон Вердурена чи навіть дім Ґермантів. Ви, студенти, ще читаєте ці речі?»

«Я читаю».

«Недоумком був Йоахим Мюрат, який, роблячи огляд своїх офіцерів, побачив одного, дуже мальовничого, з Мартініки. ‘ Vous êtes nègre? ’ питає його. А той відповідає: ‘ Oui mon général! ’, на що Мюрат: ‘ Bravò, bravò, continuez! ’ [33] Йоахім Мюрат (1767–1815) — сподвижник і зять Наполеона, маршал Франції, король Неаполітанського королівства, учасник усіх наполеонівських війн. З офіцером із Мартініки Мюрат мав ось який діалог: «Ви негр?» — «Так, мій генерале!» — «Молодець, молодець, продовжуйте!». І так далі. Стежите за моєю думкою? Пробачте, але цього вечора я святкую історичне рішення свого життя. Я кинув пити. Ще одну? Не відповідайте, ви примушуєте мене почувати себе винним. Піладе!»

«А ідіот?»

«Гм. Ідіот не порушує правил поведінки. Він порушує правила розумування. Це той, хто каже, що всі собаки — це домашні тварини і всі собаки гавкають, але кішки теж домашні тварини, а тому вони теж гавкають. Або ж що всі мешканці Афін смертні, всі мешканці Пірея смертні, значить, усі мешканці Пірея є мешканцями Афін».

«Але ж це правда».

«Так, але випадково. Ідіот може висловити й справедливу думку, але з помилкових причин».

«Можна говорити помилкові речі, аби тільки причини були правильні».

«Звісно, хай йому біс. Інакше навіщо завдавати собі стільки клопоту, намагаючись бути розумними тваринами?»

«Усі великі людиноподібні мавпи пішли від нижчих форм життя, люди пішли від нижчих форм життя, отже, всі люди — це великі людиноподібні мавпи».

«Незле. На цій стадії ви вже підозрюєте, що тут щось не так, але треба певного зусилля, аби з’ясувати, що і чому. Ідіот дуже підступний. Недоумка впізнаєш одразу (не кажучи вже про кретина), тоді як ідіот міркує майже як ти, за винятком одного крихітного дефекту. Він майстер паралогізмів. І горе редакторові, йому доведеться помучитись над цим цілу вічність. Видається чимало книжок, написаних ідіотами, тому що вони переконують нас із першої спроби. Редакторів у видавництвах тримають не для того, щоб упізнавати ідіотів. Цього не робить академія наук, чом це має робити видавництво?»

«Цього не робить навіть філософія. Онтологічний аргумент святого Ансельма ідіотський. Бог має існувати тому, що я можу мислити Його як істоту, якій властива вся досконалість, включно з існуванням. Тут плутається існування в думці з існуванням у дійсності».