Умберто Еко - Маятник Фуко

У всякому разі, якщо ти навіть не знаєш, про яку історію йдеться, краще редагувати книжки з філософії.

У цьому файлі я натрапив на згадку про сурму. Позавчора у перископі я ще не знав, наскільки це важливо. Вона згадувалась лише раз, та й то лише дуже невиразно і мимохідь.

Впродовж довгих пополуднів у видавництві «Ґарамон», Бельбо, коли йому набридав рукопис, іноді піднімав очі від паперів і, намагаючись розважити й мене, заклопотаного за столом напроти впорядковуванням по сторінках старих ритин із Всесвітньої Виставки, віддавався спогадам — заздалегідь приготувавшись відразу опустити завісу, тільки-но у нього з’явиться підозра, що я сприймаю його надто серйозно. Він згадував власне минуле, але лише як приклад, щоб засудити якусь життєву марноту. «Я питаю себе, чим усе це скінчиться», сказав він одного дня.

«Ви маєте на увазі присмерк Заходу?»

«Він западає у присмерк? Зрештою, це його ремесло, чи ж не так? Ні, я говорив про тих людей, що пишуть. Третій рукопис за тиждень, один про візантійське право, другий про Finis Austriae , а третій про сонети Баффо. Речі досить різноманітні, вам не здається?»

«Мені здається».

«Гаразд, а що ви скажете на те, що у всіх раніше чи пізніше з’являються Жадання і Предмет Любови? Це така мода. Я ще розумію Баффо, але візантійське право…»

«А ви викиньте їх до смітника».

«Та ні, ці замовлення вже повністю фінансовані Національною радою досліджень, та й, зрештою, вони не з найгірших. Щонайбільше викличу тих трьох і запитаю, чи не можна б опустити цих рядків. Це ж їх самих виставить на посміховисько».

«А що може бути предметом любови у візантійському праві?»

«Ну, завжди знайдеться спосіб його туди встромити. Звичайно, якщо у візантійському праві й був якийсь предмет любови, то зовсім не той, про який говорить цей автор. Ніколи не буває тим».

«Тим — чим?»

«Тим, чим ти вважаєш. Одного разу — мені, мабуть, було п’ять чи шість років — снилося мені, що у мене є сурма. Позолочена. Знаєте, один з тих снів, у яких відчуваєш, як мед тече тобі по жилах, щось на кшталт нічної полюції ще перед дозріванням. Гадаю, я ніколи не був такий щасливий, як у тому сні. Вже ніколи. Звичайно, прокинувшись, я усвідомив, що сурми нема, і почав гірко плакати. Я плакав цілий день. Довоєнний світ — це було десь у тридцять восьмому році — був нужденний. Сьогодні, якби в мене був син і якби я бачив його у такому розпачі, я б сказав йому: ходімо, я куплю тобі сурму, — йшлося про іграшку, вона б не коштувала багато. Але моїм батькам це навіть не спало на думку. Витрачання грошей було тоді справою поважною. Не менш поважною справою було навчати дітей, що вони не можуть мати всього, чого хочуть. Я не люблю супу з капустою, говорив я, — і це була правда, їй-богу, капуста в супі викликала в мене огиду. Але мені ніколи не казали — гаразд, сьогодні супу не їстимеш, з’їси лише другу страву (ми були не такі вже й бідні, у нас було перше, друге і фрукти). Нічого подібного, треба було їсти те, що було на столі. Хіба що, як компроміс, бабуся бралася виймати капусту з моєї тарілки, потрохи, ниточка за ниточкою, черв’ячок за черв’ячком, і я мусів їсти очищений так суп, ще огидніший, ніж раніше, та навіть цієї поступки мій батько не схвалював».

«А сурма?»

Він поглянув на мене з ваганням: «Чому вас так цікавить сурма?» «Мене не цікавить. Це ви почали говорити про сурму з приводу предмета любови, який, зрештою, виявляється не тим…»

«Сурма… Того вечора мали приїхати дядько з тіткою з ***, у них не було дітей і я був їхнім улюбленим небожем. Бачачи, як я тужу за тим привидом сурми, вони кажуть, що беруть усе на себе, наступного дня ми підемо до крамниці, де є цілий прилавок з іграшками, просто казка, і там я знайду таку сурму, яку захочу. Я цілу ніч не спав і нетерпляче тупцявся цілий наступний ранок. Пополудні ми пішли до крамниці, а там були сурми принаймні трьох типів, виготовлені, мабуть, із бляхи, але мені вони здавалися справжніми концертними інструментами. Там був військовий ріжок, розсувний тромбон і одна псевдосурма, з мундштуком, золотистого кольору, але мала вона також клавіші, як саксофон. Я не знав, яку вибрати і, можливо, занадто довго думав. Я хотів їх усі й справляв враження, що не хочу жодної. А тим часом, гадаю, тітка з вуйком с подивились на етикетки з цінами. Вони не були скупі, але в мене склалося враження, що найприступнішим видався їм бакелітовий кларнет, увесь чорний, зі срібними клавішами. ‘А може, тобі більще подобається оце?’ запитали вони. Я подув у нього, він достойно мекнув, я переконував себе, що він чудовий, але насправді я думав про те, що тітка з дядьком хочуть, щоб я вибрав кларнет, бо він менше коштує, сурма, мабуть, коштувала купу грошей і я не міг вимагати від них такої жертви. Мене завжди вчили, що коли тобі дають щось, що тобі подобається, ти маєш спершу відповісти — ні, дякую, і не один раз, а сказавши „ні, дякую“, не простягати відразу руку, а почекати, поки той, хто дає, не наполягатиме, не казатиме, — прошу тебе. Тільки тоді вихований хлопчик поступається. Тому я сказав, що я, мабуть, справді не хочу сурми, мені, мабуть, підійде й кларнет, якщо їм так краще. І я дивився на них знизу догори, сподіваючися, що вони наполягатимуть. Але вони, вічна їм пам’ять, не наполягали. Вони зраділи, що можуть купити мені кларнет, оскільки — сказали вони — він мені більше подобається. Відступати було надто пізно. І в мене з’явився кларнет».