Умберто Еко - Маятник Фуко

Він подивився на мене з підозрою: «Ви хочете знати, чи мені більше не снилася сурма?»

«Ні», сказав я, «я хочу знати, що є предметом любови».

«Гм», сказав він, знову беручись гортати рукопис, «вас теж переслідує цей предмет любови. Такими штуками можна маніпулювати як завгодно. Та ба… А якби мені таки купили сурму? Хіба я справді став би щасливим? Що ви на це скажете, Казобоне?»

«Ви, мабуть, бачили б уві сні кларнет».

«Ні», завершив він сухо. «Кларнет я тільки мав. Не думаю, що я будь-коли на ньому грав».

«Грав чи бачив уві сні?»

«Грав», сказав він карбуючи слова і, не знаю чому, я відчув себе блазнем.

Але я розповідав про свою першу зустріч з Бельбо. Ми знали один одного з вигляду, перекидалися репліками у Піладе, та я майже нічого про нього не знав, лише те, що він працював у видавництві «Ґарамон», а деякі книжки цього видавництва мені потрапляли до рук, коли я навчався в університеті. Видавництво невелике, але поважне. Юнака, який закінчує писати дипломну роботу, завжди приваблює людина, яка працює в науковому видавництві.

«А ви чим займаєтеся?» запитав він мене одного вечора, коли ми обидва сперлися об крайній ріг цинкової ляди, затиснуті святковою юрбою. То був період, коли всі говорили один одному ти, студенти професорам і професори студентам. Не кажучи вже про населення Піладе. «Постав мені сто грамів», говорив студент у штурмівці головному редакторові великої газети. Наче в Петербурзі у часи молодого Шкловського. Самі Маяковські й жодного доктора Живаго. Бельбо не уникав цього всезагального тикання, але було очевидно, що він це робить з підкресленим презирством. Він тикав, аби показати, що хоч відповідає вульгарністю на вульгарність, але між панібратством і справжньою близькістю лежить безодня. Дуже рідко я бачив, як він звертається на ти з приязню або з почуттям, і то лише до небагатьох людей, до Діоталлеві та до деяких жінок. Тим, кого він поважав, але знав віднедавна, він говорив ви. Так звертався він і до мене весь той час, коли ми працювали разом, і я цінував цей привілей.

«А ви чим займаєтеся?» запитав він мене, і тепер я знаю, що він сказав це з симпатією.

«В житті чи в цьому театрі?» мовив я, натякаючи на велику сцену Піладе.

«В житті».

«Навчаюся».

«Ходите до університету чи вчитеся?»

«Ви не повірите, але ці дві речі не суперечать одна одній. Я закінчую писати дипломну роботу про тамплієрів».

«Який жах», сказав він. «Це ж, далебі, заняття для божевільних».

«Я вивчаю справжніх тамплієрів. Документи з процесу. А що ви про них знаєте?»

«Я працюю у видавництві, а до будь-якого видавництва приходять мудреці й божевільці. Обов’язки редактора полягають у тому, щоб з першого погляду впізнати божевільця. Той, хто витягає на світ Божий тамплієрів, майже завжди божевілець».

«І не кажіть. Ім’я їм легіон. Але, мабуть, не всі божевільці говорять про тамплієрів. А як ви інших упізнаєте?»

«Це мій фах. Зараз я вам поясню, ви ще такий молодий. До речі, як вас зовуть?»

«Казобон».

«Хіба не так звали одного персонажа з Middlemarch ? [31] Middlemarch — роман письменниці Джордж Еліот (1819–1880). »

«Не знаю. В кожному разі, так називався також один філолог епохи Відродження. Але ми не родичі».

«Може, іншим разом. Ще щось вип’єте? Ще дві, Піладе, спасибі. Отже. На світі є кретини, недоумки, ідіоти і божевільці».

«А крім них є ще хтось?»

«Авжеж, нас двоє, приміром. Або, принаймні, — не хочу нікого образити, — я. Але загалом будь-хто, якщо добре придивитися, належить до однієї з цих категорій. Кожен з нас час від часу буває кретином, недоумком, ідіотом або божевільцем. Можна сказати, що нормальна людина — це та, у якої всі ці складники, ці ідеальні типи змішані розумно».

« Idealtypen ».

«Чудово. Ви ще й говорите по-німецькому?»

«П’яте через десяте, аби розбиратися в бібліографії».

«У мої часи той, хто знав німецьку, університетів не закінчував. Він жив з того, що знав німецьку. Гадаю, сьогодні це відбувається з тими, хто знає китайську».

«Я не знаю її досконало, тож мушу закінчити університет. Але повернімось до вашої типології. Хто такий геній, Айнштайн, приміром?»

«Геній — це той, хто здатен запаморочливо жонглювати одним із компонентів, живлячи його іншими». Він випив і сказав: «Добрий вечір, люба. Що, знову пробувала покінчити життя самогубством?»