Умберто Еко - Маятник Фуко

Розмова у Піладе дала мені змогу побачити зовнішнє обличчя Бельбо. Добрий спостерігач міг би відчути меланхолійну природу його сарказму. Не можу сказати, що це була машкара. Може, машкарою були його інтимні сповіді, котрим він нишком віддавався. Його сарказм, виставлений напоказ публіці, насправді свідчив про його справдешню меланхолію, яку в інтимній обстанові він намагався приховати від себе самого, маскуючи її меланхолією стилізованою.

Тепер мені згадався оцей файл, де він, по суті, намагався змалювати свою професію в художній формі так, як він розповідав мені про неї наступного дня у видавництві «Ґарамон». Тут видно всю його прискіпливість, пристрасність, розчарованість редактора, який пише за посередництвом інших, його нездійснену тугу за творчістю, його моральну суворість, яка зобов’язувала його каратися за те, що він прагнув чогось, на що не мав права, виливаючи свою уяву в форму жалюгідної олеографії. Я не знав нікого, хто б із таким презирством умів жаліти себе самого.

Зустрітися завтра з молодим Чінті.

1. Гарна монографія, строга, може, трохи надто академічна.

2. Найгеніальпішою думкою є порівняння між Катуллом, poetae novi [34] poetae novi — або т. зв. «неотерики», група римських поетів І ст. до Р. X., найбільшим серед яких був Катулл (87–54). та сучасним авангардом, викладене у висновку.

3. Чим це погане як вступ?

4. Перекопати його. Він скаже, що філологічній серії не личать такі витівки. Він залежить від свого керівника, який може відмовитись писати передмову, а це негативно вилине на його кар’єру. Блискуча ідея на останніх двох сторінках може пройти непоміченою, але на початку їх помітять усі, а це може роздратувати метрів.

5. Але досить дати її курсивом, у формі розширеного обговорення, поза дослідженням як таким, тоді гіпотеза залишиться лише гіпотезою і не поставить під загрозу солідність роботи. А це відразу полонить читачів, вони сприймуть цю книгу в зовсім іншій перспективі.

Однак чи я справді штовхаю його до більшої свободи, чи використовую його, щоб написати свою книгу?

Трансформація книги за допомогою пари слів. Деміург чужого твору. Замість того, щоб узяти трохи м’якої глини і виліпити щось, постукуєш по затверділій глині, з якої вже хтось інший виліпив статую. Якщо належно стукнути Мойсея, він заговорить.

Прийняти Вільяма Ш.

— Я читав ваш твір, непогано. Є напруга, фантазія, драматичність. Це ваша перша спроба?

— Ні, я вже написав одну трагедію, це історія двох коханців з Верони, які…

— Але ми говоримо про оцей твір, пане Ш. Я запитую себе, чому ви помістили дію у Франції. Чому не в Данії? Зрештою, для цього багато не треба, достатньо змінити двоє-троє назв, замок Шалон-сюр-Марн стапе, приміром, замком Ельсіпор… Річ у тім, що у нордичному, протестантському середовищі, де літає тінь К’єркеґора, всі ці екзистенціальні переживання…

— Можливо, ви маєте рацію.

— Я саме так гадаю. А до того ж, ваш твір потребує деякого стилістичного допрацюванпя, вистачить ще раз його прочитати, як перукар останніми доторками гребінця завершує вашу зачіску, перед тим як приставити вам дзеркало до потилиці… Приміром, привид батька. Чому він з’являється в кінці? Я б переніс його на початок. Щоб молодий принц одразу перейнявся батьківською пересторогою, яка б поставила його у конфлікт із матір’ю.

— Це, здається, добра ідея, треба лише перенести одну сцену.

— Саме так. І нарешті, стиль. Візьмім один уривок навмання, ось тут, де цей молодик виходить на авансцену і розпочинає свої роздуми про дію і недію. Цей уривок справді чудовий, але в ньому не відчувається достатньої напруги. «Діять чи не діять? — ось моя проблема! В чім більше гідности — терпіти мовчки важкі удари навісної долі…» [35] В чім більше гідности — терпіти мовчки важкі удари навісної долі… — переклав Григорій Кочур. Чому — моя проблема? У мене він сказав би: ось проблема, ось питання, розумієте, не його проблема, а фундаментальне питання екзистенції. Альтернатива між буттям і небуттям, так би мовити…

Населити світ дітьми, які матимуть чуже ім’я, й ніхто не знатиме, що вони твої. Це ніби бути Богом у цивільному. Ти — Бог, вештаєшся містом, слухаєш, що люди говорять про тебе: Бог те, Бог се — ах, яка чудова річ цей усесвіт, о, наскільки вишукане це всесвітнє тяжіння, ти ж усміхаєшся собі у вуса (слід прогулюватися з накладною бородою, а втім ні, без бороди, адже по бороді Бога зразу впізнати) і говориш сам до себе (драма Божого соліпсизму): «Ось я, а вони й не знають». І хтось штовхне тебе на вулиці, може, й вилає, а ти покірно скажеш «пробачте» і йдеш собі далі, все одно ти — Бог, ляснеш пальцями — і світ спопеліє.