Умберто Еко - Маятник Фуко

Вони дісталися до машини і Бельбо сказав, що пора, либонь, повертатися до Мілану. Ні, сказала йому Лоренца, а може, Альє запізнюється, ми зустрінемо його на автостраді, він же знає твою машину, дивись, яка погідна днина, поїдьмо бічними дорогами, це буде чудово, ми доїдемо до автостради дель Соле й повечеряємо десь біля Павії, на березі По.

Чому біля Павії, що означає «бічними дорогами», є лишень одна можливість, подивись на карту, ми повинні піднятися у гори за Ушіо, відтак перетнути цілі Апенніни, зупинитися у Боббіо, звідти дорога веде до П’яченци, ти з глузду з’їхала, це гірше, ніж шлях Ганнібала на слонах. У тебе нема нахилу до пригод, сказала вона, подумай, зрештою, скільки чудових ресторанчиків нам трапиться на тих пагорбах. Перед Ушіо є ресторан «Мануеліна», путівник Мішлен дає йому дванадцять зірочок, там є неуявленно великий вибір рибних страв.

«Мануеліна» була повна, цілий хвіст клієнтів очікував своєї черги, лупаючи очима на столики, куди подавали каву. Лоренца сказала: не має значення, якщо ми піднімемося на кілька кілометрів, то знайдемо сотню набагато кращих місць. О пів на третю вони знайшли ресторан у якомусь злиденному селищі, що його, як висловився Бельбо, соромилися позначати навіть військові карти, і поїли там переварених макаронів з підливкою з консервованого м’яса. Бельбо питав її, що все це має означати, адже невипадково вона попросила завезти її саме туди, куди повинен був приїхати Альє, вона хотіла когось спровокувати, й він ніяк не міг зрозуміти, кого з них двох, а вона питала його, чи він часом не параноїк.

За Ушіо вони спробували поїхати через перевал. Коли переїжджали через якесь сільце, що викликало в уяві картину недільного пополудня в Сіцілії за Бурбонів, посеред дороги зупинився великий чорний пес, ніби ніколи не бачив автомобіля. Бельбо зачепив його переднім бампером, здавалося, не завдавши собаці великої шкоди, але коли вони вийшли з машини, то побачили, що в бідолашної тварини весь живіт був у крові і з нього виглядало щось дивне, рожеве (нутрощі?), собака скавулів і пускав слину. Збіглося декілька селян й утворилося народне віче. Бельбо питав, хто господар пса, він хотів заплатити за шкоду, але господаря у нього не було. Цей собака представляв, мабуть, десять відсотків населення цього забутого Богом селища, але ніхто поняття не мав, звідкіля він узявся хоча всі знали його з вигляду. Хтось сказав, що треба знайти сержанта карабінерів, аби той його пристрелив, і кінець.

Почали шукати сержанта, а тоді надійшла якась пані й назвалася любителькою тварин. У мене шестеро котів, сказала вона. До чого тут коти, сказав Бельбо, це собака, він здихає, а я поспішаю. Собака чи кіт, однаково треба мати трохи серця, сказала пані. Ніякого сержанта, треба знайти когось із товариства охорони тварин або з лікарні в сусідньому селі, може, собаку вдасться врятувати.

Сонце немилосердно пекло Бельбо, Лоренцу, машину, собаку та цілу юрбу, не збираючись заходити. Бельбо мав відчуття, ніби він у трусах вийшов на вулицю і ніяк не може прокинутися, пані не відступала, сержанта годі було знайти, собака далі стікав кров’ю, важко дихаючи і видаючи жалібні звуки. Як він скавучить, сказав Бельбо, а пані говорила, авжеж, авжеж, що ж йому ще робити, він же мучиться, бідний песик, ви не могли їхати обережніше? Село переживало демографічний вибух, Бельбо, Лоренца і пес стали головним видовищем цієї сумної неділі. Підійшла якась дівчинка з морозивом і запитала, чи вони часом не ті люди з телебачення, які організовують конкурс Міс Ліґурійських Апеннін, Бельбо відповів, що якщо вона негайно не піде звідси, він зробить з нею те саме, що й із собакою, дівчинка розрюмсалася. Прийшов дільничний лікар і сказав, що ця дівчинка — його донька, і Бельбо не знає, з ким має справу. Вони квапливо представилися один одному й обмінялися перепрошеннями, під час чого виявилося, що лікар опублікував свій Щоденник сільського лікаря у знаменитому міланському видавництві «Мануціо». Бельбо піймався у пастку і сказав, що він magna pars [268] magna pars — лат.: велика частина. цього видавництва, тепер лікар забажав, щоб він і Лоренца зупинилися у нього на вечерю, Лоренца нервувалася і штовхала його ліктем під ребра, ну от, тепер ми опинимося на сторінках газет, дияволічні коханці, ти не міг тримати язика за зубами?

Сонце все ще стояло високо, а дзвони дзвонили на вечірню (ми в Крайземній Туле, коментував Бельбо крізь зуби, сонце стоїть упродовж шести місяців, від півночі до півночі, а в мене скінчилися сигарети), собака продовжував страждати і ніхто більше не звертав на нього уваги, Лоренца скаржилася на приступ астми, у Бельбо майже не залишалося сумнівів, що всесвіт був помилкою Деміурга. Врешті він здогадався запропонувати, що вони машиною поїдуть за допомогою до найближчого містечка. Звіролюбна пані погодилася) хай їдуть і швидко повертаються, вона довіряла добродієві, який працює у видавництві, що публікує поезію, вона сама в захопленні під Маріно Моретті.