Умберто Еко - Маятник Фуко

Відтак мої очі потроху звикли до отого присмерку, і я зрозумів, що опинився, як і належало сподіватися, у закам’янілому зоопарку. В глибині на штучну гілку видирався ведмедик з прозорими, склистими очима, поруч зі мною розташувався пугач, переляканий і величний, перед столом принишкла ласиця — а може, куниця чи тхір, не знаю. В центрі столу височіла якась доісторична тварина, якої я не розпізнав, схожа на рентгенівський знімок великої кішки.

То могла бути пума, гепард, собака великого розміру, було видно її кістяк, який уже був частково випханий клоччям, підтримуваним залізною арматурою.

«Данський дог однієї м’якосердної заможної пані» криво посміхнувся Салон. «Вона хоче пам’ятати його таким, яким він був у часи її подружнього життя. Бачите? З тварини знімається шкура, всередині шкура вимазується арсеновим милом, відтак вимочуються і вибілюються кістки… Зазирніть до тої шафи, яка чудова колекція хребтів та грудних кліток. Незлий кісткозбір, чи не так? Тоді зв’язуєте кістки металевими дротами і, відтворивши скелет, монтуєте на нього арматуру, для набивання я звичайно використовую сіно або ж пап’є-маше чи гіпс. Насамкінець натягаєте шкуру. Я виправляю шкоду, завдану смертю та тлінням. Погляньте на цього пугача, невже він не здається живим?»

Відтепер будь-який живий пугач здаватиметься мені мертвим, перенесеним руками Салона у склеротичну вічність. Я глянув на обличчя цього бальзамувальника звірячих фараонів, на його густі брови, сірі щоки, намагаючися зрозуміти, чи він — жива істота, чи радше архитвір свого власного мистецтва.

Щоб краще його роздивитися, я ступив крок назад і відчув, як щось торкнулося моєї потилиці. Я з дрожем обернувся і побачив, що привів у рух маятник.

Великий зчетвертований птах коливався вслід за рухом списа, що простромив його. Спис увійшов йому в голову, і через розпанахані груди було видно, що він проник туди, де колись були серце і воло, й тут розгалужувався, розширюючись і утворюючи перевернутий тризуб. Одне вістря, товстіше, простромило птахові те місце, де колись були нутрощі, і цілилось у землю, наче шпага, а два менші вістря пронизували лапи, виходячи назовні симетрично до кігтів. Птах легко коливався, й тінь від трьох гостряків показувала на долівці слід, що його він би залишив, якби торкнувся її.

«Чудовий екземпляр королівського орла,» мовив Салон. «Але мені треба ще попрацювати над ним кілька днів. Я саме вибирав для нього очі». І він показав мені скриньку, повну скляних рогівок та зіниць, наче кат святої Лючії, який показує зібрані за цілу свою кар’єру трофеї. «Не завше так легко, як із комахами, де достатньо лише коробки та шпильки. Безхребетних, приміром, обробляють формаліном».

Я відчув запах трупарні. «Це, либонь, надзвичайно цікава робота,» сказав я. А тим часом думав про ту живу Річ, яка пульсує в утробі Лії. Мене пройняла заціпенінням страшна думка: якби Річ померла, сказав я собі, я хочу поховати її сам, нехай живить підземних хробаків й удобрює землю. Лише таким чином я відчуватиму, що вона ще жива…

Я здригнувся, бо Салон, говорячи, вийняв з одної із своїх шаф якусь дивну істоту. Вона була завдовжки десь сантиметрів зо тридцять, і це, безперечно, був дракон, рептилія з великими чорними, перетинчастими крильми, з півнячим гребенем і роззявленою пащею, наїжаченою мініатюрними, гострими як пила зубами. «Який красень, правда? Це моя композиція. Я використав саламандру, кажана, луску змії… Це дракон підземелля. Мене надихнуло ось це…» Він показав мені великий том фоліо, оправлений у стародавній пергамен, із шкіряними зав’язками, що лежав на іншому столі. «Мені це коштувало чималенько, я не бібліофіл, але цей том я неодмінно хотів мати. Це Mundus Subterraneus [224] Mundus Subterraneus — лат.: «Підземний Світ». Атаназіуса Кірхера, перше видання 1665 року. Ось цей дракон. Точнісінько такий самий, чи не так? Він живе у вулканічних печерах, так каже цей добрий єзуїт, якому було відомо все — відоме, невідоме й навіть те, що не існує…»

«Ви думаєте лише про підземелля,» сказав я, згадавши нашу розмову в Мюнхені та слова, які я підслухав через Діонісове вухо.

Він відкрив том на іншій сторінці: там було зображення земної кулі, що здавалася розпухлим, чорним органом, пронизаним павутиною світлистих, звивистих, пломенистих жилок. «Якщо Кірхер мав рацію, у серці землі більше стежок, ніж на поверхні. Джерелом усього, що відбувається в природі, є тепло, що парує там, унизу…» Я думав про Творіння у чорній тонації, про утробу Лії, про Річ, яка намагалася вирватися зі свого ніжного вулкана.