Умберто Еко - Маятник Фуко

«Але виглядає на те, що про тамплієрів починають говорити пізніше».

«Саме Ремзі першим твердить про прямий зв’язок із тамплієрами, але про нього я б волів не говорити. Я підозрюю, що його підмовили єзуїти. Саме з його проповідування народилося шотландське крило масонства».

«Шотландське в якому розумінні?»

«Шотландський обряд — це франко-германська вигадка. Лондонське масонство заснувало три ступені — учня, товариша і майстра. Шотландське масонство збільшує кількість ступенів, адже збільшення кількості ступенів означає збільшення кількості рівнів ініціації і таємничості… Французи, пустоголові від природи, чманіють від таємничості…»

«Але про яку таємницю йдеться?»

«Не було жодної таємниці, зрозуміло. Якби була якась таємниця — точніше якби вони нею володіли — її складність могла б виправдати складність ступенів утаємничення. Натомість Ремзі роздуває кількість ступенів для того, щоб примусити вірити, що вони цією таємницею володіють. Прошу уявити собі тремтіння бравих комерсантів, які нарешті можуть стати лицарями помсти…»

Альє розщедрився на масонські плітки. І в розмові він, як це було у його звичці, поступово переходив на спогади від першої особи. «В ті часи у Франції вже писали куплети про нову моду на фрімасонів, ложі множилися, в їх середовищі оберталися кардинали, ченці, маркізи та купці, а члени королівського дому ставали великими магістрами. До ордену Суворого Тамплієрського Звичаю, який заснував той підозрілий тип, фон Гундом, вступили Ґете, Лессінґ, Моцарт, Вольтер, ложі виникали серед військовиків, у полках плелися змови, щоб помститися за Хірама і велися дискусії про неминучу революцію. Для інших масонство було société de plaisir [223] société de plaisir — фр.: товариство розваг. , клубом, символом певного статусу. Там були найрізноманітніші типи — Каліостро, Месмер, Казанова, барон Гольбах, д’Алямбер… Енциклопедисти й алхіміки, герметисти й розпусники. І все це випливло наверх, коли вибухнула революція, коли члени тої самої ложі опинилися у ворожих таборах, і здавалося, що велике братство назавжди загрузло в кризі…»

«Чи було протистояння між Великим Сходом та Шотландською Ложею?»

«Лише на словах. Наведу приклад: до ложі Дев’яти Сестер вступив Франклін, який, звичайно, мав на меті перетворити її у світську організацію, адже йому йшлося лише про підтримку для американської революції… Саме тоді одним із великих магістрів був граф де Міллі, який шукав еліксир довголіття. А що він був дурень, то під час своїх експериментів отруївся й помер. Врешті, згадайте Каліостро: з одного боку, він вигадує єгипетські обряди, з іншого — встряє у справу з намистом королеви, у скандал, який розіграли нові панівні верстви, аби дискредитувати Старий Режим. І Каліостро сидів у цьому по вуха, панове мене розуміють? Спробуйте уявити собі, з якими людьми доводилося співіснувати…»

«Це, либонь, було нелегко», з розумінням сказав Бельбо.

«Але хто ж вони», поцікавився я, «ці барони фон Гунди, які шукають Невідомих Зверхників…»

«Навколо цього буржуазного фарсу виникли групи з цілком іншими намірами. Щоб набрати собі адептів, вони ототожнювали себе з масонськими ложами, але насправді їх цілі мали більш ініціаційний характер. Саме тоді відбувається дискусія про Невідомих Зверхників. Але, на жаль, фон Гунд не був серйозною особою. Спершу він змушує адептів вірити, що Невідомі Зверхники — це Стюарти. Відтак твердить, що метою ордену є повернути собі колишні маєтки тамплієрів, і згрібає фінанси звідки може. Не знайшовши їх у достатній кількості, він потрапляє до рук одного чоловіка на ймення Старк, який твердить, що отримав таємницю виробництва золота від справжніх Невідомих Зверхників, які перебувають у Петербурзі. До фон Гунда та Старка стрімголов кидаються теософи, дешеві алхіміки, новоспечені розенкройцери, і всі разом вони обирають великим магістром дуже порядну людину, герцога Брауншвайзького. А той одразу розуміє, в якій нікчемній компанії опинився. Один із членів Звичаю, ландграф Гессену, викликає до себе графа Сен-Жермена, сподіваючися, що цей шляхтич зможе добути для нього золото — нічого не вдієш, у ті часи треба було підігравати примхам сильних світу цього. А до того ж, ландграф уважав себе святим Петром. Нехай панове повірять мені, одного разу Лаватерові, який був гостем ландграфа, довелося влаштувати сцену герцогині Девоншірській, що вважала себе Марією Магдалиною».