Умберто Еко - Маятник Фуко

Не люблю, коли мене недоцінюють. Я сказав: — Ніч на святого Івана для нас чи для них?

Ді вдарив себе рукою по чолі й загримів жахливими прокляттями.

— Oh , — сказав він, — from what power hast thou this powerful might ? [193] Oh, from what power hast thou this powerful might? — англ.: Шекспір, Сонет 150: «О звідки в тебе та снага й могуть?» (пер. Дм. Павличка). — Блідий Вільям занотував цю фразу, нікчемний плагіатор. Ді гарячково гортав календарі й таблиці зоряного неба. — На Кров Господню, на Ім’я Господнє, як я міг бути таким дурнем? — Він лаяв Нуньєса та Спенсера: — Чому це лише я повинен про все дбати? Теж мені, космограф називається! — горлав він, збліднувши, до Нуньєса. Відтак заверещав: — Аманасієль Зоровавель! І Нуньєс, наче вражений тараном у живіт, ступив, сполотнівши, кілька кроків назад і без пам’яті впав на землю. — Телепень, — сказав йому Ді.

Спенсер зблід. Він спромігся сказати: — Можна кинути якусь приманку. Я саме закінчую одну поему, це алегорія про королеву фей, я спробую ввести туди Лицаря Червоного Хреста… Дозвольте мені це написати. Справжні тамплієри упізнають себе, зрозуміють, що ми щось знаємо, і сконтактуються з нами…

— Знаю я тебе, — сказав йому Ді. — Поки ти напишеш свою поему, і поки люди її помітять, промине принаймні років з п’ять, а то й більше. Однак ідея приманки зовсім не дурна.

— Чому б не зв’язатися з ними через ваших ангелів, докторе? — запитав я.

— Телепень! — знову сказав він, цього разу до мене. — Ти що, не читав Тритемія? Ангели приходять до адресата, щоб роз’яснити послання, коли він його одержить. Мої ангели — не кінні кур’єри. Слід французів загублено. Але в мене є план. Я знаю, як знайти декого з німецької лінії. Треба поїхати до Праги.

Ми почули шум, піднялась важка адамашкова завіса, ми побачили прозору руку, тоді з’явилася Вона, Гордовита Діва.

— Ваша Величносте, — сказали ми, падаючи навколішки.

— Ді, — промовила Вона, — мені все відомо. Не думайте, що мої предки врятували Лицарів, аби потім віддати їм панування над світом. Я вимагаю, ви розумієте, вимагаю, аби в кінці таємниця перейшла у власність Корони.

— Ваша Величносте, я прагну за будь-яку ціну здобути секрет, і здобути його для Корони. Я хочу знайти інших його власників, адже це найкоротший шлях, а коли вони наївно довірять мені те, що знають, усунути їх буде неважко, чи то кинджалом, чи миш’яком. На обличчі Королеви-Діви вималювалася жорстока посмішка. — Гаразд, — мовила вона, — мій добрий Ді… Мені потрібно небагато, лише Всесвітня Влада. Якщо вам це вдасться, ви одержите Підв’язку. Тобі ж, Вільяме, — з масною ніжністю звернулася вона до малого паразита, — дістанеться інша підв’язка, й інше золоте руно. Йди за мною.

Я прошепотів Вільямові на вухо: — Perforce I am thine, and that is in me [194] Perforce I am thine, and that is in me… — англ.: Шекспір, Сонет 133 (в оригін. дещо інакше: «Perforce am thine, and all that is in me»): «Він — у мені, а ти — моя тюрма» (пер. Дм. Павличка). … Вільям нагородив мене поглядом єлейної вдячності і пішов услід за королевою, зникаючи за завісою. Je tiens la reine! [195] Je tiens la reine! — фр.: Спіймалась королева. Вислів, рівнозначний нашому «Впіймати Бога за бороду».

Я побував разом з Ді у Золотому Граді. Ми блукали вузькими і сморідними провулками неподалік від єврейського цвинтаря, й Ді велів мені бути обережним. — Якщо вістка про недійшлий контакт рознесеться, — говорив він, — інші групи почнуть діяти на власний розсуд. Я боюся євреїв, єрусалимляни мають у Празі занадто багато своїх людей…

Був вечір. Сніг виблискував синню. Біля темного входу до єврейського кварталу розташувалися ятки різдвяного ярмарку, а посередині, вкрита червоним сукном, стояла вульгарна сцена лялькового театру, освітлена чадними смолоскипами. Але відразу за нею ми пройшли попід аркою з тесаного каменю, й поблизу бронзового водограю, з решітки якого звисали довгі бурульки, перед нами відкрився отвір ще одного провулка. На старовинних дверях золоті голови левів кусали бронзові кільця. Мурами проходило легке тремтіння, з низьких дахів лунали незрозумілі хрипкі звуки і спливали ринвами. Будинки, таємні володарі життя, зраджували своє примарне існування…

Старий лихвар, загорнений у зношений халат, проходячи, майже зачепив нас, і мені здалося, що він прошепотів: — Стережіться Атаназіуса Перната… Ді буркнув: — Я боюся цілком іншого Атаназіуса… І раптом ми опинилися на Золотій Вуличці…

І там, у пітьмі несподіваного завулка — при цьому спогаді у мене тремтять під зношеною ярмулкою навіть вуха, яких уже нема — перед нами раптом з’явився велетень, жахлива, сіра, вайлувата на вигляд істота, тіло якої, вкрите панцером з позеленілої бронзи, спиралося на вузлувату викрутисту палицю з білого дерева. Від цієї з’яви сильно відгонило сандалом. У мене з’явилося відчуття смертельного жаху, що магічно згустився у цьому створінні, яке постало передо мною. І все ж я не міг відірвати погляду від прозорої мли, що клубочилася кулею навколо його плечей і огортала їх, і мені ледве вдалося розгледіти хиже обличчя єгипетського ібіса, а за ним — безліч інших облич, привидів, навіяних мені уявою та пам’яттю. Обриси примари, вимальовуючись у пітьмі завулка, розширювалися і стискалися, ніби у всій постаті пульсував повільний, неживий подих… І — який жах — там, де мали бути його ноги, я, вдивляючись, побачив на снігу безформні оцупки, м’ясо яких, сіре і безкровне, немовби згорнулося у концентричних набряках.