Умберто Еко - Маятник Фуко

«Подумайте лишень», сказав Діоталлеві, «якщо зустріч не відбулася, то сьогодні Європа є ареною таємного балету груп, що шукають одна одну і не можуть знайти, а тим часом кожен знає, що йому бракує лише дещиці, аби стати господарем світу. Як звати того набивача опудал, про якого ви нам розповідали, Казобоне? Можливо, змова справді існує, а історія — це всього лиш результат цієї битви за відтворення втраченого послання. Ми їх не бачимо, а вони, невидимі, діють навколо нас».

Та сама думка спала також Бельбо й мені, і ми почали навперебій говорити. Та щоб знайти належні пов’язання, потрібно було небагато. Ми навіть виявили, що принаймні два вирази у посланні з Провену — згадка про тридцять шість невидимих, розділених на шість груп, і період ста двадцяти років — з’являються також у ході дискусії про розенкройцерів.

«Урешті-решт, то були німці», сказав я. «Треба перечитати розенкройцерські маніфести».

«Таж ви казали, що вони фальшиві», нагадав Бельбо.

«То й що? Ми теж створюємо фальшиву історію».

«Справді», мовив він. «Я й забув».

Він таки забув, тепер я це знаю. І, безперечно, саме у той час був написаний цей файл, короткий і приголомшливий.

Ти цілком несподівано прийшла до мене додому. Ти принесла траву. Я не хотів, тому що я не можу дозволити, щоб якась рослинна субстанція втручалася в роботу мого мозку (однак я брешу, адже курю тютюн і п’ю дистиляти із зерна). Зрештою, тих кілька разів на початку шістдесятих, коли хтось примушував мене брати участь у груповому курінні самокрутки, загорнутої у поганий, липкий, заслинений папір — остання затяжка робилася за допомогою шпильки — мене душив сміх.

Але вчора її запропонувала ти, і я подумав, що таким чином ти, мабуть, пропонуєш себе, і з вірою закурив. Ми танцювали, притиснувшись одне до одного, як уже ніхто роками не танцює, до того ж — який сором — під Четверту Малера. Мені здавалося, що в моїх раменах бубнявіє якась стародавня істота з ніжним і зморщеним обличчям старої кози, змія, що виповзає з глибини моєї плоті, і я поклонявся тобі як древній і вселенській тітці. Я, мабуть, продовжував рухатися, притиснувшись до твого тіла, але відчував, як ти підносишся у леті, перетворюєшся в золото, відчиняєш замкнені двері, примушуєш рухатися предмети в повітрі. Я проникав у твоє темне черево, Megale Apophasis . Полонянка ангелів.

Чи не тебе я шукав? Може, я тут, щоб чекати на тебе завжди. Я втрачав тебе кожного разу тому, що не впізнавав тебе? Я втрачав тебе кожного разу тому, що впізнавав, але не насмілювався? Я втрачав тебе кожного разу тому, що, впізнавши, знав, що втрачу тебе?

Але куди ти поділася вчорашнього вечора? Сьогодні вранці я прокинувся з болем голови.

Я поквапився повністю перечитати обидва маніфести Рози і Хреста, Fama та Confessio . І кинув оком також на Хімічні зашлюбини Хрістіяна Розенкройца пера Йоганна Валентіна Андрее, адже Андрее вважався автором маніфестів.

Ці два маніфести з’явилися в Німеччині між 1614 та 1615 роком. Років із тридцять після зустрічі 1584 року між французами та англійцями, але майже за століття до того, як французи мали зійтися з німцями.

Я читав маніфести не для того, щоб повірити тому, що вони говорили, а щоб побачити їх у такому світлі, наче вони означають щось зовсім інше. А щоб вони могли означати щось зовсім інше, мені доводилось опускати цілі абзаци, розглядати деякі фрази як такі, що значать далеко більше, ніж інші. Але саме цього навчали нас дияволісти та їхні вчителі. Потрапивши у делікатний вимір одкровень, не можна підкорятися дріб’язковим, неповоротким ланцюгам логіки та їх монотонній послідовності. З іншого боку, якщо розуміти їх буквально, обидва маніфести були нагромадженням нісенітниць, загадок та суперечностей.