Умберто Еко - Маятник Фуко

«Вони справді всі існують?» спитав Бельбо.

«Їх навіть ще більше. До праці, складіть остаточний список і тоді розішлемо проспекти. За кордон теж. У тому середовищі новини поширюються швидко. Тепер нам залишається зробити лише одну річ. Треба обійти відповідні книгарні й порозмовляти не лише з продавцями, але й з клієнтами. У розмові обмовитися, що існує така і така серія».

Діоталлеві звернув його увагу, що нам не можна зраджувати себе таким робом, треба підшукати інших людей, і Ґарамон погодився: «Головне, щоб не просили грошей».

Гарна вимога, прокоментував Бельбо, коли ми повернулися до офісу. Але боги підземель взяли нас під свою опіку. Саме в цю хвилину увійшла Лоренца Пеллеґріні, ще більш сонячна, ніж звичайно, Бельбо засяяв, вона ж побачила проспекти і зацікавилася.

Коли вона дізналася про проект сусіднього видавництва, її обличчя засвітилося: «Як чудово, я маю одного надзвичайно симпатичного друга, колишнього уругвайського тупамаро, який працює в редакції часопису Пікатрікс і часто водить мене на спіритичні сеанси. Я навіть заприятелювала з одним казковим ектоплазмом, і тепер він жадає мене при кожній своїй матеріалізації!»

Бельбо поглянув на Лоренцу так, ніби хотів її про щось запитати, але потім відмовився від свого наміру. Гадаю, він уже звик чути від Лоренци про її вкрай підозрілі товариські зв’язки, але вирішив звертати увагу лише на ті, які могли затьмарити його кохання з нею (чи було у них кохання?). І в цій згадці про Пікатрікс його стурбував не стільки привид полковника, як постать отого надто симпатичного уруґвайця. Однак Лоренца говорила вже про інше, розповідаючи нам, що відвідала чимало тих невеликих книгарень, де продають саме такі книги, які мали б видаватися у серії «Розкрита Ісіда».

«Там є дивовижні речі, знаєте», говорила вона. «Книги, де говориться про цілющі трави, інструкції для створення гомункулюса, пам'ятаєте, як це зробив Фауст із Геленою Троянською; Якопо, створімо його, я так хотіла б мати від тебе гомункулюса, потім він буде нам за таксу. Це легко, в тій книжці говориться, що досить зібрати у пробірку трохи чоловічого сім'я, тобі ж, сподіваюся, це буде неважко, не червоній, дурнику, тоді це треба змішати з гіпоменом, мені здається, це та рідина, яку декретують, ні, не декретують, як це кажеться?…»

«Секретують», підказав Діоталлеві.

«Невже? Словом, яку декретують жеребні кобили, я розумію, що це важче, — якби я була жеребною кобилою, я б нізащо не дозволила, щоб у мене брали гіпомен, особливо якісь чужі люди, — але я гадаю, його можна купити вже спеціально запакованим, як agarbatties. Тоді поміщаєш усе це в посудину, залишаєш настоюватися впродовж сорока днів, і поступово бачиш, як утворюється малесенька фігурка, зародочок, який ще через два місяці стає надзвичайно граціозним гомункулюсом, виходить і стає до твоїх послуг, — вони, здається, ніколи не вмирають, подумай тільки, він носитиме тобі на могилку квіти, коли ти помреш!»

«А кого ти там бачиш у тих книгарнях?» поспитав Бельбо.

«Фантастичних людей, людей, які розмовляють із янголами, витворюють золото, потім, професійних магів з обличчями професійних магів…»

«Яке ж обличчя має професійний маг?»

«Звичайно в нього орлиний ніс, брови, як у росіянина, грізні очі, волосся спадає йому на шию, як колись носили художники, він має бороду, але не густу, з прогалинами між підборіддям та щоками, вуса, які відстовбурчуються і падають пасмами на губу, — як же інакше, адже верхня губа у них сильно піднята і в бідолах видно криві зуби. З такими зубами вони не мали б усміхатися, але вони лагідно усміхаються, а очі (я, здається, казала, що вони грізні?) дивляться на тебе і викликають неспокій».

« Facies hermetica », зауважив Діоталлеві.

«Ось як? Я ж казала. Коли хтось заходить запитати про книгу, скажімо, з молитвами від злих духів, вони одразу підказують книгареві відповідне видання, якого в книгарні, звісно, якраз нема. Але якщо ти з ними зазнайомишся і запитаєш, чи ця книга справді допомагає, вони знову з розумінням усміхаються, ніби розмовляючи з дитиною, і кажуть тобі, що з такими речами жартувати не варто. Тоді пригадують випадки, коли дияволи накоїли їхнім знайомим усяких лих, ти лякаєшся, а вони заспокоюють тебе, запевняючи, що часто це просто від істерики. Словом, так і не відомо, чи вони в це вірять, чи ні. Вряди-годи книгарі дарують мені кілька паличок ладану, а одного разу мені подарували рученя зі слонової кістки проти зурочення».