Юрій Даценко - Пастка для різника

– Варто було би послати Миколашку до Журавльова по шампанське та із шиком відсвяткувати моє несподіване підвищення, але позаяк не годиться розпочинати нову справу з алкоголю, зваріть мені, Ольго Харитонівно, кави.

– Буде зроблено, – медсестра відчинила двері.

– А Миколашку все ж покличте до мене. Маю для нього доручення. І ще одне, Ольго Харитонівно, сподіваюся, прізвисько «Старий» до мене не приклеїться!

– Кликали, Якове Соломоновичу? – незграбний хлопець зайшов до кабінету й зупинився, переминаючись з ноги на ногу. Микола Кушнір, котрого всі кликали просто Миколашкою, по-дитячому наївний здоровань, служив при лікарні двірником і кур’єром, а також виконував дрібні доручення, що не потребували багато розуму.

– Так! – Яків облишив папери та простяг хлопцеві складений у кілька разів аркуш. – Ось це я попрошу віднести до поліційного відділку, знайти там Большакова й передати йому.

– До поліційного відділку, знайти Большакова, передати листа, – повагом повторив Миколашка, закотивши очі під лоба й загинаючи пальці.

Яків схилився над паперами, даючи зрозуміти, що хлопчина може йти, проте Миколашка не рухався, знічено тупцяючи на місці й потираючи долоні.

– Якове Соломоновичу, – він закусив губу, опустивши очі долу, – я тут хтів спитати…

– Так? – Яків із жалем глянув на папери, проте терпляче чекав, доки Миколашка добере слова.

– Тута таке діло… – Миколашка впустив шапку, але не зауважив цього, продовжуючи терти долоні. – Я хтів спочатку до Амвросія Михайловича звернутися, але Ольга заборонила мені…

– Ольга Харитонівна, – виправив підлітка Яків.

– Так… Ольга Харитонівна мені заборонила турбувати його з дурницями.

– З дурницями?

– Ну, так вона сказала… Я навіть не знаю, як це краще розказати, – червона фарба залила Миколашчині щоки.

– Не соромся, говори як своєму другові.

– Так? От добре! – радісно скинувся той. Нерішучий вираз обличчя змінила усмішка. – Кілька місяців тому… Словом, у мене є дівчина, Якове Соломоновичу.

– Он як, – розплився в усмішці Яків.

– Так. І ми хочемо одружитися.

– То це ж чудово! – Яків підвівся з наміром потиснути хлопцеві руку. – Сподіваюся, твоя наречена такої самої думки. Можу лише привітати тебе!

– От! А Ольга…

– Ольга Харитонівна.

– Так, Ольга Харитонівна, – Миколашка затнувся.

– І що ж вона?

– Вона каже, що я дурний!

– Отакої! – Яків щиро здивувався, адже ніхто з персоналу лікарні не дозволяв собі так називати Миколашку, незважаючи на його не надто розвинені розумові здібності. Чому це Ольга Харитонівна – жінка тиха й незлоблива – раптом вирішила образити хлопця, було незрозуміло. – Ану, поклич-но до мене Ольгу Харитонівну – будемо розбиратися!

Хлопець метнувся до виходу, мало не відірвав ручку й вивалився в коридор.

– Миколашко, я вже все тобі сказала! – на порозі постала сестра. Було видно, що йде вона без особливого бажання.

– А тепер те саме, що ви сказали Миколашці, волів би послухати і я, – уставив своє слово Яків.

– Яшо! – медсестра кинула на самозваного суддю докірливий погляд. – І ви туди само?

– Я знаю тільки, що Миколашка має дівчину, з якою хоче одружитися. Також знаю, що з ваших слів Миколашка – дурень, і ви категорично проти одруження.

– Так, я проти! – Ольга Харитонівна гнівно труснула головою. – І здогадуюся, що Миколашка вам не геть усе розповів.

– Справді? – Яків перевів погляд на хлопця, котрий тулився до дверей. – І що ж таке я ще не знаю для розуміння ситуації?

– А те, що ця його, з дозволу сказати, наречена – одна з дівок мадам Беті! – жінка сплюнула й перехрестилась, наче щойно брудно вилаялася.

Кілька секунд Яків сидів із кам’яним обличчям, а тоді вибухнув голосним сміхом. Медсестра з обуренням витріщилася на нього, а Миколашка скулився біля дверей, не тямлячи, як реагувати на ситуацію.

– Уф-ф… Ох, і потішили ви мене, Ольго Харитонівно!

– Я не бачу в цьому нічого смішного, – крижаним тоном виголосила жінка. Миколашка лише кавкнув, очікуючи на остаточний вердикт.

– Перепрошую, – Яків остаточно заспокоївся. – То я більше з нервів, аніж через веселощі. Я ж бо очікував уже на щось страшне, а тут…

– А це – не страшне?

– Не аж таке, аби робити із цього трагедію, – посерйознішав Яків. – І крім того, не таке, щоб ображати хлопця.

Ольга Харитонівна присоромлено замовкла, а Яків звернувся до пригніченого хлопця.

– Миколашко, як звати твою наречену?