Юрій Даценко - Пастка для різника

– І тобі, Гордію.

Амвросія Михайловича краще без причини не дратувати. Ліпше загубити у сніговій каші водночас чоботи, пальто й капелюха, та до лікарні з’явитися хвилина в хвилину, аби не змушувати Старого чекати. Через це у нього псувався настрій, і про спокійну розмову годі було й мріяти. Тому Яків пришвидшив ходу, лавіруючи між найбільшими кучугурами. Кілька разів він рвучко, немов пориваючись піти в танок, змахував руками та ризикував загилити потертого портфеля казна-куди, ковзаючи чоботами на слизькому. Коли ж вибрався на центральну вулицю – Олександрівську, якій двірники сяк-так давали лад, дозволив собі кілька перебіжок, аби надолужити втрачені хвилини.

У сірому мареві світанку будинки теж здавалися сірими та понурими, наче силоміць вирвані зі сну. Вони ледве розплющували очі вікон, запалювали у них світлячки гасових ламп і свічок, дерли у позіханнях роти дверей, випускаючи у вранішні потемки заклопотаних проскурівчан, а потім чаділи у низьке небо димом грубок, додаючи до каламуті хмар і свій віддих. Місто прокидалося важко й нехотячи, не бажало вилазити з-під ковдри й умиватися першим дощем. Іще тулилися по закапелках діловиті пси, ще не було чути крику жодного кота, та вже шурхотіли по дворах лопати двірників, торохтіли, долаючи бездоріжжя, вози й сани, чулася перша лайка, глухо й вогко бамкнув дзвін на соборі – місто відходило від сну, потягалося та загорталося в запону дощу.

Приземкувата будівля Проскурівської казенної міської лікарні з колись ясно-цегляними, а тепер брудно-коричневими стінами виглянула з-за старих кленів, які росли обабіч вулиці. Біля входу стояли забрьохані сани.

– Доброго ранку, пане Ровнєр!

– Що? А! Це ти, Юхиме? – Яків підвів погляд. – Когось привіз?

– Ні, – Юхим провів долонею по бороді, обтираючи вологу, – Амвросій Михайлович наказали сани подати. Оце чекаю.

– А він уже є? – Яків ступив на вичовганий ґанок й обстукав чоботи.

– Аякже! Виходили. Казали, що незабаром поїдемо.

– Куди, не говорив? – у Якова з’явилося недобре передчуття.

– Нікак нєт!

Кабінет Амвросія Михайловича Штоффа знаходився наприкінці довгого лікарняного коридору, зараз іще напівтемного – лише одна лампа горіла біля столу чергової сестри.

– Старий у себе? – Яків подав пальто медсестрі, а та відразу заходилася розвішувати одяг біля печі.

– Уже з півгодини.

– У гуморі? – він несвідомо затамував подих.

– Ніби так. А щось трапилося?

– Сподіваюсь, що й не трапиться, – Яків зиркнув на ходики над столом і поквапився до кабінету. Перед дверима на хвильку затримався, ще раз спробував пригадати всі провини перед Старим і, вкотре не знайшовши нічого, вартого досвітнього виклику «на килим», постукав.

– Увійдіть! – долинуло зсередини. Яків прочинив двері й увійшов до кабінету. Він ненавидів лакейську звичку пхати до приміщення вищого начальства лише голову. Від потенційного прочухана це не врятує, а ось враження зіпсувати може.

– Доброго ранку, Амвросію Михайловичу! Дозволите?

– А-а, Ровнєр! – Старий дістав із кишені срібну цибулину годинника, клацнув кришкою та вказав на стілець. – Ви вчасно.

– Як наказували, – з тону Старого Яків не міг зрозуміти, якою буде розмова, тому обережно присів на краєчок стільця, намагаючись не виявляти розгубленості.

– По-перше, я не наказував, а просив, – головний лікар відкинувся на спинку та схрестив руки на черевці. Тоді швидким порухом зняв пенсне й окинув Якова гострим поглядом, – а по-друге… саме зараз я матиму для вас наказ.

Яків підібрався: Старий був як ніколи серйозним.

– Гадаю, ви побачили сани біля входу?

– Не побачити було б важко.

– Отож, – Старий утомлено потер очі, – сьогодні я мушу відбути у справах до Кам’янця… І саме тому хочу, – він зробив паузу, – щоб ви, пане Ровнєр, на час моєї відсутності обійняли посаду головного лікаря.

Яків приголомшено ковтнув клубок, що став поперек горла.

– Ваша освіта, молодість та ентузіазм якраз дають змогу зайнятися справами лікарні, бо вони у нас, ви самі знаєте…

– Так, – Яків вичавив із себе хоч щось на доказ, що стежить за ходом розмови. Тим паче, що Старий мав рацію: Проскурівська казенна міська лікарня тільки й того, що називалася лікарнею, – коштів на її утримання виділяли мало, тож заклад функціонував більшою мірою для галочки в офіційних паперах.

– Після мого повернення я, можливо, рекомендуватиму вас… – він відкашлявся, – на цю посаду й на постійній основі. Ви людина молода, я давно помічав ваше бажання працювати на благо міста, розвивати, так би мовити, лікарську справу, вам і карти в руки.