Галина Горицька - Життя в рожевому

– Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумієш… – Шановний Іван потер перенісся. Він думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу історію Радянського Союзу. – Ну це більше був такий термін поширений, ніж насправді зреклися.

– Не розумію. У нас, у білих калмиків [28] У російських письмових джерелах телеути під ім’ям білих калмиків увперше згадуються 1601 року. Ця назва відрізняла тюркомовних степовиків від їх союзників – монголомовних ойратів, яких російські дослідники визначали як чорних калмиків. , так не заведено, – відрізав Дядя Стьопа.

– У нас також, в українців, не заведено. Однак, якби мій син офіційно не зрікся б від мене, був би зі мною в Сибіру. Розумієш? Ну, це, ніби як традиція така – зрікатися ворогів народу. Інакше всю сім’ю по етапу відправляють.

Шаман мовчав і тільки шамкав беззубим ротом. Іван Краузович не здавався:

– Ну, це як на весіллі: «весільний генерал» має обов’язково викрасти наречену, але ж то не по-справжньому. Ну, розумієш?

– Що «не по-справжньому»? Викрадення нареченої чи зречення від тебе сина? – не здавався шаман.

Експрофесор собі подумав: «Чи він справді намагається зрозуміти, чи кепкував з мене?» Втім, Іван Краузович усвідомлював, що мозок «дяді Стьопи» справді побудований так, що той ніколи не зрозуміє, як це: зрікатися когось рідного, аби не потрапити до в’язниці.

– Усе не по-справжньому… – насамкінець іще раз проказав Іван Краузович, усвідомлюючи, що не вдасться пояснити й просто воліючи закрити цю гостру для нього тему.

– Хм, коли Єжов перетворив Сибір на місце масових куркульських заслань і ви, зеки, сюди хлинули, немов весняна повінь, яка на берегах Берді [29] Річка в Росії, права притока Обі. На ній розташовані селище міського типу Маслянино, міста Іскітим і Бердськ. несподівано почалася у квітні, коли б ще мав тривати льодостав, то нам також здавалося, що це не по-справжньому, – відказав шаман так, щоб ледь чутно було навіть самому йому, не те що його підопічному.

Однак Шановний Іван той тихий шепіт почув і таки вибухнув:

– То чого ти «Дядя Стьопа»? – роздратовано запитав Іван Краузович. – Бо міліціонер? Чи, бо, живеш, немов на заставі Ілліча [30] Назва площі в центрі Москви й однойменна назва кінофільму про молодь, котра починає самостійно жити, ще точно не уявляючи, як це правильніше зробити в реаліях СРСР після ХХ з’їзду партії. – в самому центрі Космосу? Чого?! Бо все знаєш? Знаєш напевно, що мій син мене не любив? Якщо ти все знаєш, то скажи мені, що було б із моїм єдиним сином, Леонідом, якби він у своєму Нахімовському, акурат перед складенням присяги й відправленням на фронт, мене не зрікся?!

У ту саму мить, коли б відповідь дяді Стьопи напевно спричинила неабияку сварку між чоловіками, ніби рятуючи ситуацію, почувся стукіт у двері їхньої хатини. За тим почулось тихе шарудіння, і хтось почав благати: «Дядю Стьопо, відчини, прошу… Дитя прихворіло… Що робити – не знаю… В таку пізню годину до районної поліклініки відомо не доїду… Знамо, ти можеш допомогти… Ти по всій окрузі людей зцілюєш! Прошу…»

– А Дядя Стьопа я, бо «Дядя Степа всем знаком!» О! Бачиш, у яку пізню годину мене хтось благає про допомогу?

Шаман зиркнув на шановного Івана, підняв вказівний палець і пішов відчиняти двері.

Знадвору на нього дмухнув холодами й дощами кінець сибірського вересня, ніби промовляючи: «Готуйтесь уже, небораки, до зими. Час настав». Усередину ломилася якась баба з оберемком у руках. Іван Краузович по тихому писку з нього зрозумів, що в ньому немовля. Однак Дядя Стьопа нікого всередину не пускав. Ніколи. Після хвилинних роздумів, він сказав бабі: «Давай сюди» і вихопив із її рук замотане в хустку дитя.

Розгорнув ту хустку на столі, що був і за кухонний, і за операційний, коли шаман входив у транс і його руки опинялися всередині хворого людського організму. Він так зцілив уже не одного місцевого мешканця, хоча Шановному Івану забороняв дивитись на те все. Тому Іван Краузович підглядав, непорушно причаївшись за пічкою, викладеною чудовою майолікою, однак жодного разу не вгледів чогось такого, що б йому допомогло розгадати той секрет. Ну як? Як шаман із заплющеними очима, трохи розгойдуючись із боку в бік у трансі, виймає той хворий, пульсуючий апендицит, а пацієнт не стікає кров’ю? Тільки голими руками виймає. І руки в нього чистесенькі, ніяких слідів «людських рідин» (як Дядя Стьопа називав кров, сльози й гній) на тих руках немає. Немає і сліду на тілі прооперованого від операції. І якби не залишки тих закривавлених людських органів, що, здавалося Івану Краузовичу, ще тріпаються і скорочуються, намагаючись жити, в брудному оцинкованому відрі, в котре шаман кидав продукти операції, то Іван Краузович би просто собі думав, що йому все те ввижається.