Галина Горицька - Життя в рожевому

Ідучи додому з роботи, – він працював на заводі, – все думав: а чим воно відрізняється від його нинішнього міста, де він проживав? Хіба що вічною мерзлотою, і то не факт. Десь там, імовірно (хоча ця ймовірність і була така примарна, що навіть не ймовірність, а так – фантазія дорослого розумного мужчини), ходить його батько в чунях.

Він уявляв.

Івана Краузовича вже відпустили. Адже десять років таборів, на які його засудили ще до війни, давно минули. Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацію відомому спеціалісту з ракетобудування – своєму сину, своєму єдиному нащадку. І навіть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, приміром, на підводу, і гасничок в його кімнаті не димить. «То чи холодніше там, ніж у Дніпропетровську, батьку?» – ставив він сам собі риторичне запитання, подумки звертаючись до найріднішої йому живої істоти, яку не бачив із далекого сорокового, коли втік із дому і поступив до Нахімовського морського училища, і відповіді не отримував, бо серце підказувало зовсім не ту райдужність, що хотів би.

І єдиний позитив, який Леонід Іванович у цьому вбачав, – Наталя, найшвидше, назавжди зостанеться з ним. Бо її чоловік також із далеких сибірів не виказував жодних ознак життя. А відтак не доведеться розлучатися з найріднішим (звісно, після батька, якщо той ще живий) для нього створінням. Хоча він собі й пообіцяв, якщо Наталчин чоловік повернеться зі свого тюремного заслання, він самоусунеться, як справжній джентльмен. Не боротиметься, не намагатиметься – ні…

Після того як в п’ятдесят першому його направили працювати на завод у Дніпропетровську, до Києва він навідувався часто, але ненадовго. Між ним і одруженою жінкою, що жила в його колишньому помешканні з двома синами, утворився такий собі гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зі своїм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурні дні по Сталіну, невідомо з яких причин. Хоча тоді особливо і причин не треба було: відразу по смерті генералісімуса почалася хвиля чисток. Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусід по гуртожитку від заводу з кімнати праворуч – «за гарні очі». Леонід Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст після третьої чарки натщесерце чистої, сорокаградусної «Столичної», відмовчувався. Не хотів вступати в дискусію. У самого на серці було безліч усілякого. Гіркого і засніженого. Завірюха…

А втім, Леонід Іванович тішився, що живе не сам, і вбачав у цьому певну вигоду. Хоча вже на той момент обіймав посаду начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет, і квартиру пропонували, і не раз. Навіть ордер якось принесли й поклали йому на стіл. Однак жити сам конструктор не хотів. По-перше, боявся, що знову почне вживати оковиту, і той вихлоп, немов із реактивного двигуна, що неодмінно станеться за цим, знищить його зсередини, і він вже буде не в змозі встати з колін. А сусідські очі навкруги були для нього, мов ті робочі гази – робоче тіло реактивного двигуна, що утворюється внаслідок спалювання пального в камерах згоряння.

Тож щоденний алгоритм після роботи такий: прийти в гуртожиток – роздягнутися – вмитися. Потім були певні варіації, однак завжди приємної, рутини. За ним доглядали, і йому прислужували, і це було достобіса приємно. Тож потім на кухні Таня (дружина колеги із сусідньої кімнати ліворуч, який ще не пив одним махом «Столичну», бо його тільки-но перевели під керівництво Леоніда Івановича, і ще не знав про згубну дію радіації з реактивних двигунів) або Маруся (дружина співробітника з кімнати праворуч, який уже все знав і давно зневірився мати нащадків, а тому пив, курив і матюкався) наввипередки йому подаватимуть наїдки.

Маруся з центральної України й завжди готує зелений борщ. Досить пристойний, але трохи жирний. Його Леонід Іванович братиме трішки на середину ложки й жуватиме, немов той твердий, і все киватиме, усміхаючись і дякуючи, а думатиме про своє – про роботу. Таня борщів не варить і взагалі рідкого як страви на вечерю не визнає. В неї буде щось на кшталт кулєбякі. Риба в тій відбірна – з центрального ринку, найсвіжіші яйця (теж не з гастронома). Таня – з Підмосков’я. «Дворянська дівка», як про неї подумки зазначив про себе Леонід Іванович, коли її знайомив із ним її чоловік Григорій.

Григорій – один із його конструкторів у цеху. Новенький. Постійно тупить, справляється як через пень колоду тягти. Трохи дурнуватий і якийсь недоучений. Леонід Іванович здогадується чому – чув його сімейну сварку з Танею через стінку. На фразі «я ж контужений!» дружина почала активно на нього шикати. До ранку від їхнього подружжя нічого чути не було.