Дарія Кононенко - Мертвяк їде на Захід

Місіс Тауерс дивиться на мене. Недобро. А з чого тут бути доброю? Особливо зі мною. Вона ж розуміє, для чого я сиджу в її будинку та їм її хліб. А ще я дещо згадав. Багатій, що одружився на злиденній дівчині та став жити як отой письменник Торо, сам у своїй хижці посеред лісу, звався не Тауерс, а Такер. Тауерс на нього працював. Я ж читав оту газету, бо думав, що там роман з продовженням, а то була стаття про справжній випадок. Той Такер убив Тауерса та зник у невідомому напрямку, але спершу зняв гроші з рахунку Тауерса та, оскільки був на нього схожий, його іменем і назвався у банку. І того Такера досі не знайшли. Я б і сам пошукав, а він узяв і вмер.

Робертс нарешті скуштував кожен пиріжок з двадцяти сімох різновидів на столі та витяг мене покурити надворі.

– І як вони тобі?

– Ти хочеш почути правдиву відповідь чи таку, яка тобі сподобається?

– І те, і те.

– Готує удова гарно, але я їм не довіряю.

– Я теж, але це моя родичка, я не можу не допомогти.

– їй з тобою поталанило.

– А Хетті тобі як?

– Вона Летті. І мені вона ніяк, ще й хвора.

– Навіть якщо тебе намалює?

– Нащо? Аби діти до цукерок не долізли?

– Набої рекламувати, коней, взуття, збрую. Обличчя на рекламі не обов’язково.

– Чи цукерки від закрепу. До речі, а що то в неї за хвороба? Їсть, як солдат, не бліда, не рум’яна, не худа.

– Вона просто дуже сумує.

– Родичі? Діти?

– Не за кимось, а просто. Бо ми всі помремо, квіти зів’януть, вірші забудуть.

– Я сумую, бо мені око вибило! Ти сумуєш, коли в тебе немає тістечок, а помремо ми всі. Це факт. Колись усілякі патріархи з Доброї Книги жили аж тисячу років, зараз десь сто, але все одно і вони вмерли, і ми там будемо. То чого ж з такого приводу сумувати?

– А я й забув, наскільки ти цинік, Нейт.

Я тут вже три доби, не сталося нічого, навіть анічогісінько. Удовиця бігає та усіма командує, Летті малює сушеного букетика. Десять разів поспіль. Але букетик у неї якийсь різний кожного разу. А от хлопчаки мені не подобаються. Нащо мене розпитувати, де я втратив око та чи багато людей вбив на війні? Це не ввічливо. Я ж в них не питаю, як вони вчились? Але видно, що погано: удовиця надвечір з Робертсом розмову про вірші усякі завела, я мовчу, бо вперше про таке чую, але вони дивились на неї, як на стелю.

Треба все-таки їх обережно порозпитувати, за що їх виключили. Бо, наскільки я знаю про такі школи, там тягнуть дитиноньку до тих пір, поки за неї вносять гроші. Тобто не з-за дурості вони тепер безкоштовно ремонтують паркани. Але я вперше вбив у п’ятнадцять років, то чим вони гірші?

І, в місті, коли я поїхав забирати бекборда, я побачив. Почув. Мене скрутило в кузні, я мало не заблював коваля, але якось віддихався. Один з тих. Тільки я його запам’ятав як «ремінь з мідними бляшками», а він змінив трошки одяг, нема в нього вже такого ременя. Але він тут, купляє собі газету. Я ледве втримався, щоб не рознести йому голову. Але не можна, свідків багато, день надворі.

Треба зачекати, та взяти Робертса за петельки. Не треба ніколи поспішати, навіть коли ти шукаєш вошей. Я не смикаюся від мого товстого приятеля, це виходить, що він з ними не пов’язаний. «Ремінь» може просто жити тут, треба ж йому десь хропти та щось їсти, він же живий. І мені не так треба його вбити, як дізнатись, нащо вони мене тоді отак? Чи за що? А потім вже й вбити можна. Я вмію чекати, добре вмію, навчився, як ще малим рибалити тікав зі школи. Батько не так сварився, коли я повертався з гарною рибою, великими окунцями, або навіть з сомом. Поживи ще трошки, містере. Я тобі ножика нагострю або сокирку.

Я вже спитав шерифа, був у банку та облазив усе навколо, знайшов кущі, вовчі сліди, коров’чий череп та струмок. Трента ж вбили не сьогодні, а аж позаминулого тижня, то його сліди та сліди убивць уже дано зникли під вітром. Треба шукати свідків. Свідки мають бути або на ранчо, або в місті, або ніхто нічого не бачив, а воно саме згоріло, тобто удовиця сама вбила того Трента, а звернула все на вигаданого вбивцю, так би мовити, Генрі Сміта з Кентуккі або преподобного Лавкрафта. Я ж не знаю, хото вона така. Я навіть не знаю, як ту удову, місис Тауерс, звати. Цілком можливо, що Робертс мене обдурив. Я ж йому не родич, мене можна підставляти. Але про це мені голова болить не зараз. Вона в мене взагалі болить, дощ буде. Хоч якась користь від моєї прикмети стала, завжди вгадую дощ чи сніг за декілька днів.

Але хто ще може знати хоч щось? Знову їхати в місто! Бо конюх у стайні міг бачити або Трент міг орендувати коняку, щоб його не помітили. Пообідаю та й поїду потихеньку. До речі, треба собі купити якусь куртку чи сорочку. Бо мої сіра сорочина та чорні джинси могли комусь впасти на око, а мені не зовсім потрібно, щоб помічали.