Дарія Кононенко - Мертвяк їде на Захід

Але ж дивно, ранчо манюсіньке, і взагалі більше схоже на ферму. Нащо на такому крихітному клаптику землі фінансовий консультант? Удова не може купити картоплі? Робертс тільки чхнув у відповідь, мовляв, хто не розбирається у ринку землі, той їде чистити стайню. А потім доїв варення та все ж пояснив:

– Вона моя кузина, та ще й гарно готує. От ти коли-небудь їв варення з гарбуза?

Я й такого гарбуза не їм, а він про варення каже. Але це не відповідь. Їсти ми всі любимо, але нащо тоді тут я? Що то за гроші були та чого вони мічені? А стайню я вже годину назад вичистив.

– Вона продає те, що купив її чоловік, а будиночок такий маленький, бо їм так було зручно.

– То що ж він купив? Дивно якось, більше землі – більше худоби, багатше ранчо. А вона продає.

– Бо тут сталась дуже неприємна історія: її чоловік походив з багатої родини, успадкував гроші, одружився з нею, та вклав майже весь свій спадок у акції золотої жили. Жила вичерпалась. Але, поки в них були гроші, то він вкладав їх у геологічну розвідку. І він через оту розвідку знайшов ще одну жилу, тільки не золоту, а мідну. З цього удова та дитина і живуть. Ти не дививсь на варення, ти його їж.

Та їм, їм я те варення. Чого він мене їжею пхає? Солодке таке, жовте.

– Так от, – Робертс налив собі ще кави з білого порцелянового кавника у маленькі червоні квіточки, – Трент відвозив гроші до банку, але вона мені вже скаржилась, що їй не приходять відсотки. Вона звернулась до банку Макалістера, де у неї рахунок та оті гроші з жили крутяться, а їй відповідають, що ніхто грошей не вкладав. А потім і Трента оті хлопчики знайшли. Мертвого. З перерізаною горлянкою. А гроші я запам’ятав, бо вони були паперові, та на кожній банкноті поставив маленьку чорну крапочку чорним чорнилом.

– Якби ти поставив синю крапочку чорним чорнилом, це було б незвично.

– Не присікуйся до подробиць. Людину вбили.

– А ті хлопці не могли його?

– На жаль, ні. Вони були тут, як він поїхав, та знайшли тіло разом з нею.

– А чого вони тут, якщо з багатої родини?

– Бо їх випнули з трьох шкіл для багатих хлопчиків. Ти їх не чіпай.

– Бо навчу поганому?

– Навпаки, вони тебе можуть повчити поганому, а не ти їх.

А мені ще треба зустрічати якусь Хетті? Етті? Едну? Ні, згадав, вона Летіція, Летті, це подружка удовиці. Цікаво, а чому вона приїхала? Хіба не можна листа написати? Бо дві жінки, один я та оті хлопчаки – це легка здобич для того чи тих, хто вбив того Трента. Тим більш, а що їй тут робити? Книжок я не знайшов, худоби теж. Мені це не подобається.

Але як згоду дав, то треба працювати. Я помився, знайшов новий одяг і майже схожий на людину, а не на опудало. І, як зрозуміло, треба брати бекборд, не везти ж оту Летті на крупі моєї коняки десять миль від станції диліжансів. А бекборд ще треба лагодити, стельмаха треба, бо тут три з половиною колеса, два на вісях, одне зламане, а останнього взагалі нема. А це як? Вперше таке бачу! Мені вже зараз їхати треба, а його за три дні не полагодиш! Та ще й в сараї пацюків багато! Я двері відчинив, до мене один виходить, поважно та повільно. Яка гидота! Збруя погризена! Сідло зжерли! Тут не кота треба, тут простіше увесь сарай спалити.

А тепер цікаво, я попитав хлопців, вони казали, що це не удовиця побудувала, і тим більш не їхній брат, тут вже хтось жив, та будинок покинув. І чого я тут стою, можна ж приїхати у місто та там найняти бекборда. Чим я думаю?

І місто не змінилось з того часу, коли я там полагодив стола. Ось і диліжанс, не червоний, а чорний, сяє лакованим деревом. Якась нова лінія. Не Халладей. Що?! Вісім валіз?! Це все тої Летті? Ой мамо! А ось і сама Летті, в чорній сукні, чорному капелюшку та білих рукавичках. Не у траурі. Добре. Аби бекборд від тих валіз не розвалився. Отак, міз, сідайте. Я від місіс Тауерс, що удова Тауерса.

Місіс Тауерс сяє, пхає у гостю двадцять сім різновидів пиріжків та не замовкає. Але нічого такого не каже. Підозріло. І нарешті я довідався, нащо тут Летті – вона лікується від меланхолії. Холеру знаю, тиф знаю, зараження крові знаю, отруєння ковбасою – знаю, у коней ще ламініт буває, а от про таку хворобу зроду не чув. А ще Летті вміє малювати. Я завжди хотів знати, як то вміти, малювати.

А Робертс розцвів, як цибуля на вікні. Ходить навколо тої Летті, та щось їй розказує, головним чином, як у нього вкрали годинника у Філадельфії. Я не хочу думати, як може виглядати процес створення маленьких Робертсів, але їй вже смішно, а воно так і стається. Спершу смішки, потім у ліжко!