Дарія Кононенко - Мертвяк їде на Захід

– А ти звідкіля про це знаєш?

– Одна пташка проспівала ввечері в садочку.

– А наскільки я можу тобі вірити?

– Ти ж досі живий, Нейте.

– Тепер мене називають Мертвяком, після зустрічі з тими хлопцями.

– Та хоч преподобним Лавкрафтом.

– А він хто?

– А ніхто, – Робертс весело затрусив своїми підборіддями, – я його тільки що вигадав з голови.

І от що такому товстуну-веселуну сказати? Як відмовити? Тим більш, мені дійсно треба знати те, що він обіцяв. Звісно, Робертс слизькіший від сома на дні річки, але мені він ще не брехав.

О, за такий номер не гріх і заплатити десять доларів за добу! Ой, дарма я не помився. Бо мої бруднючі джинси та роздерта на спині сорочка невідомо якого кольору якось не пасують до розкішного синього крісла. Про чоботи я мовчу, бо вони розірвались у чотирьох місцях та тримаються докупи тому, що дуже брудні. Робертс як завжди, торба сала в елегантному кремовому костюмі. На столі – великий порцеляновий таріль з тістечками.

– Що ж з тобою стало, Нейте? Ти ж завжди вилизькувався, як кіт, на тебе дівчата задивлялися.

– Перегін корів до Абіліну, того й отак. Та я звільнився позавчора, помитись нема за що.

Робертс з’їв вже третє тістечко та помахав біля носа хусточкою з монограмою.

– У тобі загинув актор.

– Їж тістечка та слухай мене. Солодкі тістечка, з цукром, з заварним кремом. Так от, мою людину вбили. Гроші, які він віз, – Робертс відкусив шматочок від четвертого тістечка, – не знайшли.

– Зрозуміло. Я маю знайти вбивцю.

– Ні. Ти маєш знайти тих, хто знав, що він віз ті гроші, бо вони були мічені. Ти їж, їж.

Тістечка були липкі та дійсно солодкі, аж зуби заломило. Як можна таке їсти?

– То як, згоден?

– А що ж мені ще робити?

Новий кінь йшов досить швидко, і до ранчо Робертса було дві-три години дороги. Цікаво, а нащо Робертсові ранчо? Він же такий чистий та пещений, як пухнастий кіт. Такий білий лінивий котисько, гріється на сонці та роздирає мишей, насолоджуючись їхнім писком. І брудні дешеві корови та самотність якось не підходять любчику та матусиному синочку, який думав, що ковбаса росте на дереві. Мабуть, він там або ховається, або когось переховує. Але то не моя справа. Так, саме ранчо невеличке, будинок крихітний, двері червоні, дах теж червоний, біля будинку вороний кінь прив’язаний. Ще декілька різних коней пасуться у корралі за будинком. І Робертс, чимчикує до дверей та чхає від пилюки.

І все одно я не розумію, що я тут роблю, бо людей тут аби десятеро, та вісім з них – то ми двоє, вагітна жінка та кухар з родиною, а у нього діти ще тільки повзають. Та ще двоє ковбоїв, років тридцять їм на двох, дурні, як двері. І отепер я зрозумів, до чого тут мій товстелезний приятель – він фінансовий консультант отої вагітної удови. Цікаво, а що ж саме сталося з її чоловіком? Допився чи хто-небудь його вбив? Того й зрозуміло, чого на неї оті хлопці працюють – це брати її чоловіка. Зручно. Або не дуже, бо важкувато їх вигнати, якщо що.

Вона мені когось нагадує, мого батька, чи що. І того я тримаюсь від неї якнайдалі. Бо гарно бути чесним фермером у книжці чи на малюнку, а коли у тебе п’ятеро дітей, та в них руки до роботи на землі не з того місця ростуть? Ну як тоді? Були в нього якісь надії, мрії, а вийшов пшик. Бо в одного сина він ретельно втовкмачував ідеали свободи – сіра спинка, Джонні-повстанець і лежить десь у Вірджініі. А молодший, якого він виховував як добру людину, у дусі що всі ми діти Божі – вбиває індіанців вже років десять чи більше навіть, кавалерія! Слухняна старша сестра спитала, чи може піти покататись на ковзанах і бульк! А молодша сестра вийшла заміж за геодезиста і з ним мотається по майбутнім залізницям.

То ким виросте дитина цієї удовиці? Я не знаю. Я виріс убивцею. Робертса батьки хотіли бачити військовим. А він товщає та товщає, аж верхи сісти не може. Ми не знаємо, ким виростуть наші діти, а я ще й не знаю, чи є вони в мене. Я ж не тільки гуляв з сусідкою навколо ферми. Цікаво, що з нею трапилось?

Бо її родичі мені не сподобались. Ззовні гарна ферма, свинки рохкають, кури квокчуть, корова, ще й не одна, бо вони молоком торгують, не бідні. А от як побалакали зі мною, то я сів та думав, довго думав, аж годину. Якби не власна хата, я б від своєї майже нареченої утік би аж на Території та не повернувся б ніколи. Але тепер у них завжди буде нагадування про мене. Навіть якщо вони ту дитину віддадуть комусь або втоплять – вони все одно про мене вже не забудуть.