Дарія Кононенко - Мертвяк їде на Захід

О, бачу якийсь караван з трьох фургонів та солдат верхи. Це платню за два місяці везуть до форту, у такій компанії ніхто не причепиться, навіть оті. А цікаво, от мені колись казали, що взяти такий обоз дуже легко, бо солдати тікають, а не боронять гроші. Мабуть, жартували. То ж дуже весело – пожартувати з чужинця, новачка, плюнути йому в пиво, нагодувати його вареною гримучкою. До речі, вона була на смак як курка з болотяною водою. Підсолити, цибулькою затовкти – а ще такого можна? А потім якийсь розумник викликав мене на дуель за луїзіаньским кодексом, на шаблях. То як мене викликали, то я маю вибирати зброю чи він? А поки він над цим міркував, я його і застрелив. Бо я той кодекс зроду не читав, дуелі у Луїзіані заборонені вже, то він мені спокійно міг набрехати. Та й йому на користь пішло, вже нікого не чіпав, у земельці догнивав.

А ось і місто. Можна або помитися, або побитися. Бо на обидві дії у мене грошей не вистачить. А тепер треба дивитись, де тут можна щось зробити: отам салун, далеко від мене, поруч – похоронне бюро, біля якого сидить білий пес, далі чиїсь будинки, а ліворуч по вулиці – стайня. Треба десь узяти грошей, купити когось кращого, чим моя кобила. За станею – начебто контора шерифа, знов будинки.

Цікаво, скільки тут живе убивць, ґвалтівників, злочинців? Скільки тут живе таких, як я, фарбованих леопардів? Але місто таке, охайненьке. Аж два дерева росте, тротуар дерев’яний. По ньому якась жіночка йде, у чіпку біленькому, що років сто як немодний. Біля салуну коні стоять. Що ж його зробити? О, собака на перехожого гавкне – піду помиюся, а не гавкне – то дам комусь в зуби з носака. Собака узяла та й пішла кудись за будинок. Тю.

До мене хтось іде. Шериф. Тю ще раз. Я ж нічого не роблю, гріюся на сонечку. Отам можна помитися? У бюро? А мене там не набальзамують помилково? А тут десь можна поїсти на сорок центів? У ресторані? А він де? Я ж тут вперше.

Шериф відстав. Ніхто не буде чіплятися до наївного дурника. Вони бачать те, що назовні. Вони всі бачать. Зараз трохи важче, з оком та зубами, але щербатих або однооких на світі багацько, хто там мене впізнає? Але то було раніше. Зараз мені якраз треба, щоб впізнали. Так що митися я не буду, блохи ще не так сильно кусають.

Салун без назви, пиво – двадцять п’ять центів? Та я тверезим комусь в вухо вріжу! Ось оцьому, в чорних штанях. Ану йди сюди! Ти щось про мою кобилу казав? Не казав? То що вона тобі зробила, що ти таку славну тварину не помічаєш? На тобі у вухо! Не влучив, бо той заїхав мені під ложечку. Сильний, паскуда. Нічого, розігнусь та доведу тобі, що моя кобила старіше твоєї бабці! Отак краще, я роз’юшив йому носа. Вже біжить шериф. Та дайте ж мені тому, в чорних штанях, око пальцем виколупати! Я тільки почав! Штраф? Та в мене усіх грошей аж сорок центів! Може, можна який-небудь паркан полагодити, чи ще що? У салуні стола полагодити? Згоден, згоден. Бо у вас в в’язниці пацюки живуть, я до них не хочу.

Перша частина першої частини мого плану виконана. Тепер на мене будуть витріщатись багато хто, крім отого, який вже напився-нажлуктився, та й хропить собі у куточку. А як люди дивляться, то з ними можна побалакати, наприклад, чи не бачили вони коней, корів, мулів з тавром «три зірки»? Або чоловіка, у якого на правій руці, на вказівному, середньому та підмізинному пальцях – три срібних персня? Або вусатого такого, білявого і немолодого? Ні, ще не шериф. У нього теж вже спитав. Тавро не тутешнє?

О, а це той, учорашній. Я ж вже вибачився! Чи тобі ще раз носа зламати? Чи ти ще чогось від мене хочеш? Що значить – стіл тепер різнокольоровий? Це салун, тут люди п’ють, а не меблі роздивляються. І я тепер його можу пофарбувати, щоб довше простояв, і він буде одного кольору.

Що значить – в мене руки не з того місця ростуть? Ти все ж хочеш отримати ще раз? Не хочеш? Я й молотком можу. Так, мене за це повісять, але тебе вже не буде. А, то ти бачив таке тавро про яке я розпитував? Ну. Тоді вибачай, я не те собі думав. Хто їздить? А, то тавро власника, який тих мулів розводить? От не знав, дякую дуже.

Отакої. Я думав, що вони працювали на якогось ранчера чи банкіра, і це його тавро, а воно отак вийшло. Треба тепер про них розпитувати, але тут таке, що вони могли купити своїх коней та мулів у ще когось, або на ринку. Та й купляти худобу – не злочин, так що питати я буду ой довго. Але все одно буду, бо мені ніхто таке не робив! Я теж не янгол, але я нікого живцем не ховав. Я завжди горлянку різав чи взагалі голову замовнику приносив. Смердюче, але ніяких проблем з грошима!