Дарія Кононенко - Мертвяк їде на Захід

Фрейзер був, якщо чесно, не в захваті. І звільнив мне з такими словами, що навіть мули перелякались. Ще й грошей за цей місяць не виплатив. Ну й вдавися своїм доларом! Це не я фургона вкрав і боби згубив. Поки я доїхав до місця, де лежав отой мішок, його вже не було. Цікаво, хто його свиснув? Чи любить він квасолю? То хай собі їсть на здоров’я, бо це вже не моя біда!

А дощ вже крапає, треба знайти якийсь прихисток, бо ще кобила змокне, застудиться та здохне. А тут хтось взагалі живе, крім таємничого поціновувача квасолі? Я не знаю. Але я дуже добре знаю, що не треба про себе казати зайвого. Нейта вважають мертвим. Може, й мають рацію.

Куди подівся той веселун, якому покажи пальця – і радості вистачить на тиждень? Що сміявся, вбиваючи людей? Мабуть, туди ж, куди й моє ліве око, яке тепер чухається на зміну погоди. Чи може, Нейта ніколи й не було, а я завжди був тим, хто я є зараз? Бо, скільки я себе пам’ятаю, я хотів не бути тим, ким мене хотіли бачити. Батько ненавидів веселощі та пустощі? Я пофарбував сарай в клітинку, порізав сусідчину спідницю на повітряного змія, замість школи ходив рибалити, коли вже вивчився читати-писати. Нащо далі? Нащо робити те, що робить мій молодший брат? Нащо? Життя коротке. Вчора сидиш, лагодиш ковзани, гостиш лезо, змащуєш салом ремінці, а сьогодні тріснув лід, і таким чином я залишився без старшої сестри. І чого варто тепер те, що вона ніколи не тікала з школи полювати на кроликів та білок?

Батько цього не розумів. Мати – навпаки, але її розуміння було трошки не таке, бо вона чогось боялась потрапити туди, донизу. У Пекло. Пекло! Я кажу це слово і мені нічого не робиться. І ніколи не робилось від слів. Так, слова можуть вбити, але не так і не тому. я для цього маю револьвер, ще й не один, бо забрав другий у того, на сірому коні. Гарний, новий, нікельований, тільки не почищений. От хто так робить!

Якщо живеш з землі, то мусиш пантрувати худобу, плуг, поле. Якщо живеш зі зброї, то можеш сорок років не митися і не голитися, як той німець з казки, але зброя має сяяти. О, наче видно через дощ якісь дерева та наче як димар. Хоч у сараї трошки посиджу.

В будинку хтось живе, бо в мене з вікна хтось цілиться з рушниці.

– Я не бандит! В мене долар є, віддам за можливість трохи висохнути. Можу свиню зарізати чи дров нарубати.

– Та в мене тільки корова!

– То я й подоїти можу, дощ просто страшний, не бачу, куди їхати.

– Ви всі так кажете, а у моєї доньки вже шестеро онуків, на свого батька кожен схожий!

– То ви в неї спитайте, я ось тут опинився взагалі перший раз у житті та про доньку вашу тільки зараз почув.

– Едно! Едно! Йди сюди!

З вікна визирнула якась товста леді.

– Оцього не знаю.

– То мені можна десь дощ перечекати?

– Отам хлів, корову не чіпай!

Було б з-за кого так нервувати! Корова звичайна, руда, з рогами. В мене колись така була, стоїть у стійлі та плямкає. Цікаво, чого вона не пасеться? День надворі, трава чудова. І де діти? Всі померли чи сховались, бо незнайома людина під’їхала? То чим оцей дід займається? Але то мене не стосується. Дощ наче вщух, дякую за дах над головою, то й поїду собі.

А за будинком – аж шість могил, от тобі і онуки! Треба тікати, бо якось не хочеться перевіряти, чи можу я вмерти. Тоді, в власній могилі, я просто викопався нагору, як божевільний хробак. А чи вмер тоді – того не знаю. Але тепер я можу відчувати отих чотирьох, болем у шрамах на місці тих, дивом зажилих ран. Чому так? Я не втрачав свідомості, я це добре пам’ятаю.

Я просто давився кров’ю, землею, дурів від болю та чекав. Чекав, доки вони підуть, ті четверо. Я їх добре запам’ятав: і мідні бляшки на ремні одного з них, довгі вуса другого, персні на пальцях третього, якими він вибив мені зуб, і четвертого, який казав тим трьом, як мене вбивати. Міг би й нагадати, за що! Мені б легше було.

Бо як це розуміти? Я нікого не чіпаю, я не вбивав людей аж рік поспіль! Я придбав ферму, розчистив колодязь і все таке, навіть не бився ні з ким і не дражнив собаку! Хто мене знайшов? І як? Мені ж око вибило, я трохи змінився. Так змінився, що мене моя знайома нафарбована леді не впізнала, а про родичів я вже й не кажу.

Я вже давно не з ними, що б там батько не вичитував про блудного сина з Доброї Книги, от тільки я зрозумів, що того сина удома любили та чекали, а не як мене – проклинали. І з-за чого? Я просто не пішов ні за сірих, ні за синіх, а втік у Неваду та охороняв там диліжанси. І живий та цілий, бо око мені вибили минулого року, а не тоді. І хто в виграші? Мертвяк в виграші! Правда, тепер моя молодша сестра навіть не вітає мене з Різдвом телеграмою, але я її ніколи не любив.