— Запакуйте до якоїсь коробки ці рештки сніданку, — сказав він, притискаючи хрустку купюру до стійки. — Ага, і покладіть мені зо три пляшки «Енґельгардта»!
— Авжеж, шановний пане, — відповів Гайнріх Полькерт і метнувся до підсобки, звідки приніс дві картонні коробки від тістечок, які швидко наповнив.
Мокк поправив свій одяг і пригнітив недокурок у попільничці.
— Знаєш, щоб прочуматись після пиятики, зовсім не обов’язково вилити на себе два відра крижаної води, — мовив він, приймаючи від Полькерта коробки й пляшки. — Достатньо доброго сніданку й двох чарок житньої.
— Бажаю щасливого й вдалого Нового року вам і вашій родині, шановний пане, — відповів власник кафе, подумавши, що остання чарка була для клієнта зайвою.
Бреслау, п'ятниця 1 січня 1937 року,
за чверть сьома ранку
Портьє готелю «Варшавський двір» Макс Валлаш не зрадів, коли його розбудили, подзвонивши у двері. Тим більш, що того дня він удруге побачив кремезного чоловіка, із густим темним волоссям і чималим черевом. Він і досі відчував біль у куприку, куди дві години тому поцілив черевиком цей вишукано вбраний добродій. Зараз вираз обличчя цього пана не був таким розгніваним, і це дещо заспокоїло портьє. Чоловік повісив пальто й циліндр на тій самій вішалці, що й раніше, витяг з кишені пальта три пляшки пива із броварні Енґельгардта, важко сів біля столу, на якому лежали проспекти з рекламою борделів, і махнув рукою Валлашеві.
— Сідай, чоловіче, — промовив він і змів рукою зі столу на підлогу всі рекламки. — Сідай і з’їж чогось смачного. Немає нічого кращого від похмілля, ніж добра їжа.
Валлаш недовірливо дивився, як чоловік, котрого раніше називали капітаном, відкриває дві коробки з-під тістечок, звідки долинав запах ковбасок і грудинки. Він не зовсім розумів, як треба з ним поводитися. Засичало відкорковане пиво, і це остаточно переконало портьє. Сів до столу й узяв з рук капітана пляшку. Пінява рідина діяла, наче ліки.
— їж, чоловіче, — капітан підсунув до Валлаша дві коробки. — Є тут у тебе якась виделка?
Валлаш приніс зі своєї комірчини виделку й заходився їсти. Капітан дивився на нього, усміхаючись. Портьє блискавично змів усе, випив пиво, зручно вмостився на стільці й гучно відригнув.
— Ну що, черево вдовольнилося? — капітан вибухнув сміхом, але враз його усмішка зникла. — А зараз щось тобі скажу. Латинське прислів’я. Primum edere, deinde philosophari. Знаєш, що це значить? Спершу їсти, тоді філософствувати. Ти щойно попоїв, а тепер пофілософствуємо. Зараз ти мені все розповіси, гаразд?
— Але що, шановний пане? — Валлаш знову відчув біль у куприку. — Що мені розповідати? Я вже все сказав…
— Але не мені, — капітан відсунувся на стільці, який небезпечно затріщав. — Іншим, але не мені. Ну, кажи, чоловіче! Від початку, усе! З моменту, як ти вперше побачив цю дівчину, Анну. — Він простяг портсигар Валлашеві. — Закуриш?
— Так, дякую, — за мить портьє глибоко затягнувся. — Це було так… Учора ввечері, була, здається, година десята, прийшла ця мала з важезною валізкою. Дівчина її ледве перла. Утомлена була, ледь говорила. Зняла номер на два дні на ім’я Анна.
— І тебе це не здивувало?! Лише ім’я?!
— Мене, шановний пане, тут узагалі мало що дивує. Я про прізвище питаю лише для того, щоб знати, як написати в зошиті. Хтось називає лише ім’я? Ну й добре. Тоді я сам дописую якесь прізвище. Ось так і маємо в зошиті: ім’я й прізвище. Так вимагає власник, пан Набліцке. І він теж нічому не дивується.
— І яке ти дав їй прізвище?
— Та яке ж? — Валлаш широко всміхнувся. — Та Шмідт! Таке прізвище.
— Ну, гаразд, — капітан відкоркував ще дві пляшки пива й одну з них підсунув Валлашеві під ніс. — Кажеш, утомлена була, несла важку валізу… Гаразд… Але якщо вона змучилася, тягнучи її кілька метрів від дверей до твоєї стійки, то не могла її перти раніше, вулицею, бо певне, упала б тут від утоми, еге ж?
— Авжеж, що правда! Вона приїхала екіпажем! Щойно ввійшла, то відразу почувся цокіт підків бруківкою й візник поїхав.
— Візник поїхав, — Мокк замислився.
— Так, поїхав. Я навіть запитав, чому він не допоміг їй із цією валізкою… Але вона відповіла, що це не моя справа.
— Вона говорила німецькою?
— Тільки це. «Це не твоя справа». І все. Нічого не розуміла й лише витріщала свої баньки.
— Витріщала, кажеш, — вираз капітанового обличчя змінився. Мокк рвучко підвівся. — Витріщалася так, як після смерті, чи трохи по-іншому? І з рота теж виставав спухлий язик, га? Ну, кажи, сучий сину, як вона дивилася на тебе тими витріщеними баньками? А сині смуги на шиї в неї були, коли ти задивлявся на її малі цицьки?!
Читать дальше