Марек Краєвський: Еринії

Вроцлав, 2008

Останній, одинадцятий удар годинника на ратуші поволі затихав у хвилях гарячого повітря. Спека сягала тридцяти п’яти градусів. Квітникарка на Сольній площі підняла догори гумовий шланг і затиснула пальцем його отвір, від чого вода почала розбризкуватися тонкими цівками. Її кількарічна донька в самих трусиках радісно скочила під прохолодний душ.

Під пластиковими маркізами кафе «Ла Скала», які ледь не плавилися від сонця, температура була ще вищою. Офіціантка Патриція Вуйцяк витирала спітнілі долоні об фартушок і спостерігала за дитиною, яка прохолоджувалася під імпровізованим душем. Їй здавалося, що шпичастий монумент посеред площі погойдується у водяній хмарці, яка утворювалася навколо шланга.

Патриція все б віддала, якби могла відійти від дверей кафе, де вона стовбичила, щоб відганяти від клієнтів набридливих прошаків. Віддала б усе, аби стягнути із себе одяг офіціантки й кинутися під водяні струмені. Прагнула змити із себе запахи дискотеки, які не знищив ранковий душ, відчути краплини на втомлених від танцю литках, стегнах і на грудях, які вчора так пристрасно м’яли й пестили. Глянула на блискучі алюмінієві столики й гостро відчула всю безглуздість своєї дообідньої бездіяльності. У «Ла Скала» о цій порі не потрібний був ані охоронець, ані офіціант. За столиками не було жодного клієнта, а жебраки поховалися від спеки у своїх норах.

П’ятдесятирічна жінка, яка зайшла до літнього дворика кав’ярні, нагадала Патриції Вуйцяк про її безпосередні обов’язки. Відвідувачка сіла й почала нервово копирсатися в торбинці. Витягла з неї цигарки й маленьку сріблясту запальничку. Патриція із завченою посмішкою застигла біля столика. Клієнтка зміряла її поглядом і високим, пронизливим голосом замовила капучино й газовану мінералку, зауваживши при цьому, що вода не повинна коштувати бозна-скільки й за жодну паскудну «Пер’є» вона й злотого не заплатить. Патриція відійшла від столика, подумки вилаявши цю хамку. «Ти, стара шкапо, ― думала вона, ― таргане засушений, на якому базарі ти купила свої дешеві посріблені браслетики й китайські босоніжки? Гадаєш, що дуже зваблива у своїй куцій спідничці й зіпраній розтягнутій блузці? І який мужик поласиться на твої зів’ялі цицьки? Ой, бабцю, помиляєшся, темні окуляри не приховають мішків під твоїми очима. Якби ти вчора так не набралася, то й виглядала б краще!».

За кілька хвилин вона поставила перед відвідувачкою каву й мінералку. Руки жінки тремтіли, коли та прикурювала цигарку від запальнички. Вона навіть не думала подякувати за принесені напої. Неуважно дивилася в бік переходу біля університетської бібліотеки, звідки мав надійти чоловік, з яким вона погодилася нині зустрітися. Глибоко затягнувшись, збагнула, що її рішення було надто поспішним. Вона б радо забула про цю людину.

Чоловік з’явився за пару хвилин, але із протилежного боку, від пабу «Джон Булл». Рука жінки здригнулася, щойно він став біля неї, пишна пінка капучино вихлюпнулася з філіжанки на столик. Чоловік торкнувся її долоні й привітно усміхнувся.

Жінка стиснула губи й відсмикнула руку, наче її обпекли. Столик загрозливо хитнувся.

Патриція підійшла до відвідувача, і перш ніж той відкрив рота, щоб зробити нетипове замовлення (потрійний апельсиновий фреш із соусом табаско), офіціантці вистачило одного погляду, щоб безпомильно оцінити цього чоловіка. Це був прекрасно доглянутий мужчина під сімдесят. На гладенькій шкірі обличчя й шиї, яка часто зазнавала косметичних процедур, були нечисленні коричневі плями. Від нього приємно пахтіло дорогим одеколоном, Патриція здогадалася, що це «Joop» або «Hugo Boss». Один зап’ясток прикрашав браслет, другий ― великий, дорогий годинник. Обидві речі були сріблястого кольору, але їхній блиск швидко переконав Патрицію, що коштовності зроблено з білого золота. Чоловік зняв лляного кашкета й витер піт з лисини. Його супутниця тремтіла, незважаючи на спеку, пильно вдивлялася в обличчя співрозмовника, жадібно затягуючись тонкою цигаркою.