Марек Краєвський - Еринії

«О чорт, невже всі нині з бодуна», ― подумала офіціантка, поставивши перед відвідувачем великого келиха з каламутним соком.

Вона помилялася. З них трьох від похмілля, хоча це було й непомітно, страждала саме вона, а не кощава відвідувачка, яка справді виглядала, наче з перепою.

Зате її супутник п’яним не був і ніщо про це не свідчило, проте більшість життя він якраз провів, лікуючись від алкоголізму.

Патриції здавалося, що під розпеченими дашками починають клубочитися якісь хімічні випари. Вона закрила рота, а пальцями стиснула почервонілі ніздрі. Незважаючи на заборону, сіла біля вільного столика. За мить перевела подих і відчула полегшу. Білий порошок у прозорій капсулці, яку вона ковтнула сьогодні вранці, продовжував діяти. Дівчині не хотілося ані спати, ані їсти, а загострені відчуття, наче чуйні рецептори, уловлювали найтихіші звуки й найтонші запахи. Патриція чула кожне слово з розмови ранкових відвідувачів кав’ярні.

― Гарно виглядаєш, ― звернувся чоловік до своєї супутниці.

― Залиш при собі ці жалюгідні компліменти, ― пирхнула жінка. ― Може, вони справляють враження на твою чергову дружину.

― Ні, не справляють. ― Чоловік роздратовано відсунув попільничку. ― Тим більше, що твоя наступниця вже наслухалася стільки компліментів, що їй не до вподоби навіть найвишуканіші.

― Навіщо ти просив, щоб я з тобою зустрілася? ― Жінка допила капучино. ― Хотів мене принизити? Довести, що я стара й страшна? Глянь на себе, ти, старигане. Якби не бабло, до тебе жодна й на метр би не наблизилась. Ти тхнеш під своїм костюмом від Ґуччі.

― Так, маєш рацію. ― Голос чоловіка затремтів. ― Моя хвороба сягнула глибоко, дуже глибоко, майже до могили. Ти права, від мене смердить як від трупа.

Патриція аж здригнулася. Вона не хотіла слухати таких розмов. Цього липневого ранку вона стерпіла б усе, щоб не стати свідком жодної людської трагедії, не чути нарікань якоїсь підтоптаної швабри та її колишнього чоловіка, який намагається замаскувати свою старість дорогою косметикою й прикрасами з білого золота. Та вибору в дівчини не було, вона мусила стирчати на роботі. Від кам’яниці «Під мурином» наближався добре їй знайомий малий волоцюжка з кількома краденими трояндами. Він часто чіплявся до клієнтів «Ла Скала», пропонуючи чоловікам купити квіти своїм дамам. Тож Патриція була змушена залишитися на посту, відігнати волоцюжку й продовжувати вислуховувати двох стариганів, які цього спекотного липневого дня не знайшли кращого заняття, аніж роз’ятрювати давні рани.

― Я знаю, що ти не хотіла зі мною зустрічатися. ― Голос чоловіка був уже спокійний. ― Розумію, про що тобі нагадую.

Безсонні ночі, коли ти чекала на мене, а я повертався під ранок, пропахлий шльондрами й дихаючи перегаром. Я нагадую тобі про моменти, коли приходив о третій ночі і у хворобливих нападах розкаяння підпихав тобі під ніс яєшню. Ти не хотіла їсти, а я ображався, уважав, що мене ― доброго, щирого й сповненого каяття, принизили, і жбурляв тобі в обличчя гарячу яєшню з помідорами.

Патриція рвучко підхопилася й рушила до волоцюжки із квітами, що вже наближався до кав’ярні. Хлопчина миттю вшився від столиків, показавши офіціантці фак.

― Я мушу тобі про це розповідати, ― чоловік схопив свою супутницю за зап’ясток. ― Так сказав мій лікар. Якщо ти мене не вислухаєш, повернуся до Варшави й знову пиячитиму.

― Шантажуєш мене, га? ― Її шию вкрив яскраво-червоний рум’янець. ― Звідки я знаю, чи ти правду кажеш про своє лікування? А навіть якщо й не брешеш, то котрий це вже курс? Сьомий? Восьмий? Я вже лік втратила. За час нашого подружнього життя ти лікувався, здається, двічі! А крім того, що ти собі, чорт забирай, думаєш? Що я вислуховуватиму твої хворі спогади, про які ніхто й чути не хоче? Про якусь яєшню з помідорами? Лише через те, що тобі порадив якийсь лікар? Якийсь психіатр недороблений?

Патриція подумала, як звернути увагу жінці, аби та не лаялася. Сіла трохи віддалік, але її загострений кокаїном слух уловлював навіть шепіт, яким продовжував говорити чоловік.

― Будь ласка, не кричи. У мене більше не було дружини після тебе. Коли я згадував про твою наступницю, то мав на увазі пляшку. Водяру. Саме цій пані робить компліменти все плем’я алкоголіків. Я мав на увазі горілку. Але я не п’ю вже кілька місяців. ― Жінка мовчала. ― Я знаю, що від мене смердить небіжчиком. ― Зробив останній ковток гостро присмаченого соку. ― Та перш ніж протхнуся остаточно… вислухай мене.