Марек Краєвський - Еринії

― Говори. Я слухаю. ― Глянула на годинника. ― Маю ще годину часу. Стільки, скільки ти просив. Потім мушу повертатися до редакції.

― Мій лікар ― психолог, а не колишній алкоголік. Він лікує причини алкоголізму, а не його наслідки. У нас мало часу. Ти повинна поїхати зі мною в одне місце. Повір мені. Це недовго. Дорогою я тобі все розповім. Ходи, я поставив машину недалеко, біля готелю «Дорінт». Туди треба їхати. Можна вас? ― Звернувся він до Патриції, очікуючи на відповідь колишньої дружини.

― Наступного разу побачимося хіба що на твоєму похороні, ― просичала жінка. ― Прийду подивитися, як тебе одягнули до труни. Чи краватка пасує до піджака. А цей раз ― передостанній. Навіть, якщо благатимеш.

― Решту залиште собі. ― Чоловік усміхнувся до Патриції, зблиснувши сніжно-білими зубами.

― А тепер кажи, куди ми їдемо? ― Жінка заховала цигарки до торбинки.

― Ти щось казала про похорон? Я завжди захоплювався твоєю інтуїцією. Ми їдемо на кладовище. Ти і я.

― Не поїду я на жодне кладовище.

― Я прошу тебе, щоб ти допомогла мені позбутися алкоголізму.

― Нікуди я не поїду, ― повторила вона вперто, стискаючи рукою торбинку.

― Послуга за послугу. ― Він хитро посміхнувся. ― Ти поїдеш зі мною, а я тобі розповім історію, за якою ти зможеш написати книжку або зняти за нею фільм. Це буде класна річ, і тобі більше не доведеться придумувати різні дурниці!

― Продовжуй. Я ще не погодилася. ― В очах жінки з’явилося щось схоже на цікавість.

― Пригадуєш, кілька років тому я зняв такий документальний цикл про людей, які через багато років дізналися, ким вони є насправді?

― Пригадую. ― Неохоче відказала вона. ― Шеф навіть звелів мені написати рецензію, але я відмовилася.

― Я знімаю продовження циклу… Розповім тобі про героя першого фільму… Ти можеш бути його режисером!

― Але мусиш розповісти більше, щоб я справді зацікавилась. ― Жінка демонстративно знову витягла з торбинки запальничку й цигарки.

― Тобі доводилося чути про таку історію, що трапилася в середині шістдесятих, коли в одному із вроцлавських підвалів відшукали таємну криївку, а в ній кістки чоловіка?

― Ні, не чула такого.

― Уяви лишень, поруч із трупом знайшли біля трьох тисяч фотографій.

― Яких?

― На кожному фото було зображено хлопчика одного-двох років. Розумієш, біля тіла були тисячі однакових фотографій! Однієї й тієї самої дитини!

Жінка мовчала. Незмигно вдивлялася в чоловіка й нервово стукала по стільниці червоними, подекуди обгризеними, нігтями.

― Кажи далі! ― Цікавість перемогла.

― Випадок був дуже таємничий. ― Чоловік посміхнувся. ― Ніхто не знав про існування цієї криївки, навіть міліція. Невідомо, хто туди заходив, і звичайно, нез’ясованим залишалося, ким був небіжчик. Ключем до розгадки була фотографія дитини. Її збільшили й умістили в газетах, навіть показали по телебаченню. Нікого не розпізнали.

― Ну, то й що?

― Але я вже знаю, ким було це дитя. То що, поїдеш зі мною? Послуга за послугу?

― Гаразд, Анджею, поїхали. ― Жінка вперше назвала його на ім’я.

Знову заховала до торбинки запальничку й цигарки, підвелася й кивнула. За мить під розпеченим полотняним дашком нікого не було.

Патриція заховала двадцять злотих до гаманця і з полегшею зайшла до приміщення. Анжеліка, її товаришка, що стояла за стійкою бару, придивлялася до пари, яка саме віддалялася.

― Знаєш, той чувак, здається, з телебачення, ― замислено сказала Анжеліка. ― Десь я його бачила…

― Продюсер якийсь, чи що, ― відказала Патриція. ― Говорив про зйомки документальних фільмів, на ньому був бейджик з написом «Ера Нові Горизонти». Якийсь Анджей. Не подивилася на прізвище.

― Паті, ну ти даєш! Не запам’ятала прізвище?! ― Брови Анжеліки злетіли догори й майже сховалися під нерівною, модно підстриженою гривкою. ― А ти б не хотіла потрапити на телебачення? Ти, така класна дівчина! А під час цього фестивалю там купа мужиків, охочих допомогти. І зовсім не обов’язково з ними відразу спати! Знаєш, мені Анка розповідала, ця, знаєш, з «Дайтони»…

Патриція, посміхаючись, зазирнула у великі наївні очі подруги, товстенької, вічно вбраної в якісь химерні рюшечки. Анжеліка завжди була щедра на компліменти.

― Слухай, ― відповіла вона із притиском, і усмішка на її обличчі згасла. ― Я тут випадково почула, про що цей чувак розповідав. І знаєш, що я тобі скажу? Таких сучих синів, як цей, треба обминати десятою дорогою.

Вроцлав, 1949