Марек Краєвський - Еринії

Після сніданку у в’язниці на Клечковській панував жахливий сморід, який поширювався навіть на поблизькі вулиці. Саме в цей час в’язні вихлюпували відра з нечистотами. Мешканці навколишніх кам’яниць не лаялися й не затикали носів. Ці незламні люди з польських кресів, які нещодавно прибули до Вроцлава й оселилися в покинутих німцями будинках, звикли до подібних незручностей.

Один з таких прибульців насунув кашкета на голову, поцілував дружину, яка годувала кашкою річного малюка, а тоді сховав до кишені два окрайці хліба зі смальцем, загорнуті в сірий просяклий жиром папір, який використовувався вже багато тижнів. Насвистуючи якусь мелодію, він рушив на роботу.

Прямував Клечковською в бік вулиці Реймонта. Проминув похмурі ворота з вічком поруч цегляного муру, на якому височіли будки охоронців, звернув ліворуч, на трамвайну зупинку. Озирнувся. Із в’язничних воріт виїхала вантажівка, яка через кільканадцять секунд зупинилася на перехресті. Водій відчинив віконце й викинув недопалок на бруківку.

Чоловік підняв його й затягнувся. Якась пані зневажливо глянула на курця.

― Та йой, панунцю, ― широко всміхнувся той. ― Та біда, ґрейцарів не є, а закурити сі хоче!

Жінка мовчки відвернулася й кинулася разом з іншими штурмувати двері трамваю, що саме над’їхав із пронизливим дзеленчанням. Курець зайшов у найближчий під’їзд і витрусив тютюн із цигарки. Крім тютюну в ній була записка. Чоловік розгладив її й прочитав: «Спасибі за цибулю, я здоровий. Хто такий Бер Гох?».

Він знав, що на цю записку чекає така собі вишукана пані з його рідного Львова.

Над Старим Ринком займався світанок. Рожеве сяєво просочувалося між злиденними ятками, у яких баби розставляли свої баняки з борщем і варениками; воно лягало на бідонах з молоком, що їх жидівський гендляр тягнув на двоколісному візку з молочарні Естери Фіш; заломлювалося на козирках кашкетів батярів, які стояли в підворіттях і ніяк не могли вирішити, чи йти вже спати, чи зачекати, доки відчиниться поблизький шинок, де можна гальбою пива втамувати спрагу після перепою. Відблиски вранішньої зорі спадали на сукні двох дівчат, котрі, не дочекавшись уночі жодного клієнта, мовчки поверталися зі своїх робочих місць на Мостках, аби за хвилину зникнути в під’їздах на Миколайській та Смерековій, де в убогих кімнатках винаймали ліжко за ширмою. Чоловікам, що квапливо сунули через Високий Замок до горілчаного заводу Бачевського, рожеві промені засліплювали очі, та вони на них не зважали, утупивши погляди в бруківку, наддавали ходу, а від їхніх швидких рухів шурхотіли в руках торбинки із хлібом та цибулею. Ніхто із львівських вуличників чи робітників не висловлював захоплень рожевоперстою Еос, яка осявала трикутний дах шпиталю Сестер Милосердя, ніхто не замислювався над циклічністю природних явищ, ніхто не аналізував ледь помітних змін чи розмаїття світанкових відтінків.

Підкомісар Францішек Пірожек, як і його земляки, був далекий від захоплення поетичними красотами. Проїжджаючи Казимежовською в новенькому поліційному «Шевроле», він напружено й уважно придивлявся до мешканців цього робітничого району. Пірожек дошукувався в них якихось ознак особливого занепокоєння, роззирався за групками людей, які б жваво щось обговорювали або, озброївшись якимись знаряддями, скупчувалися в небезпечний тлум. Таких, що самі б хотіли лінчувати злочинця. Він нікого не помітив ані на вулиці Коперника, ані на Легіонів. Не побачив і зараз. Підкомісар поволі заспокоювався, а його полегшені зітхання ставали чимраз голоснішими. Ніщо не віщувало жодної колотнечі. Яке щастя, подумав він, проминаючи Великий театр і припарковуючи авто біля аптеки на Жолкевській 4, що це жахіття виявив аптекар, розсудливий раціоналіст, який не буде бігати подвір’ям і верещати, доки всі навколо не попрокидаються!

Пірожек вийшов з автомобіля, озирнувся й відчув, як йому стискається горло. Постать поліціянта перед аптекою не залишилась непоміченою тутешніми мешканцями, які оточили його й голосно, ба, навіть доволі зухвало й безцеремонно обговорювали присутність захисника правопорядку. Той поглядав на них суворо з-під козирка свого кашкета й час від часу робив грізну міну, ляскаючи долонями по палиці, що висіла в нього на поясі. У цьому районі поліцейські не були в пошані. Бувало, що вони ходили посеред вулиці, аби їх не затягли до під’їзду й не відлупцювали. Тож поліціянт з III комісаріату зрадів, побачивши Пірожека, козирнув йому й пропустив до аптеки. Підкомісар знав, куди треба йти. Він попрямував за ляду із допотопним телефоном, пройшов крізь темний передпокій, зачепився за ящик, у якому лежали заіржавілі аптечні ваги, й увійшов до кухні в помешканні, де жив аптекар з родиною.