Марек Краєвський - Голова Мінотавра

У двері постукали. Прийшов портьє.

— На жаль, для шановного пана немає ані пива, ані содової, — перелякано пробелькотів він. — Я був навіть «Під Зеленим Поляком», але там уже все випили.

Мокк підвівся з підвіконня. Грубо відштовхнув портьє й Зойфферта. А тоді важко рушив коридором і зійшов сходами. У готелі «Варшавський двір» нікого вже не було.

— Куди ви, пане капітане? — гукнув Зойфферт.

— Додому, випити чогось прохолодного, — повільно відповів Мокк.

— А я? — було чути, що Зойфферт утрачає владу над своїм голосом.

— А ви ведіть розслідування! Наказую вам як своєму асистентові!

Сказавши це, він зняв з вішака пальто та циліндра й вийшов з готелю. Опинився в засніженому провулку, де сміття вже вкривав шар снігу. Попрямував на Ройше-штрасе й Вахт-пляц, де зупинялися візники. Кілька років тому він занурив би голову до відра з холодною водою й потому вирушив на пошуки тварюки, яка відгризла дівчині півщоки. Але це було б колись. Зараз Моккові виповнилося п’ятдесят чотири. І наслідки похмілля він відчував чимраз дошкульніше.

Додому Мокк не потрапив. Дорогою до стоянки екіпажів він зазирнув углиб Фішерґасе й зауважив на розі заслонені вікна «Cafe Nicolaiplatz». Зала була порожня й прибрана, а про новорічну гулянку нагадував лише великий годинник, прикрашений згаслими свічками й червоними стрічками, та ще пасма серпантину, що звисали зі стелі. Мокк пригадав собі студентські часи, коли брудний шинок, де юрмилися переважно незаможні студенти університету, нічим не нагадував теперішнє ошатне «Cafe Nicolaiplatz». У перерві між лекціями він поглинав нашвидку скромний обід, який складався зі смаженої картоплі й квашеної капусти, або салату з оселедця, сосиски й булки. Голод, який зараз просвердлював його нутрощі, був точнісінько такий, як і багато років тому. Це його підбадьорило. Він почувався не як чоловік на межі середнього віку й старості, а як юнак, що має нагальні потреби й прагне їх втамувати.

Мокк шарпнув за мотузку дзвінка біля дверей. Ніхто не відчинив. Шарпнув удруге так сильно, що замалим не обірвав мотузки. Над кав’ярнею розчинилося вікно й звідки визирнув літній чоловік у нічній білизні, із довгими вусами, перев’язаними чорною стрічкою.

— Гей, чоловіче, ти що виробляєш?! — гукнув він. — Не бачиш — зачинено! Тобі що, пиво з голови досі не вивітрилося?!

— Це тобі, — Мокк підніс руку із двадцятимарковою купюрою, — за щонайкращий новорічний сніданок!

— Уже йду, шановний пане, — ґречно відказав старий чоловік у білизні.

За кілька хвилин Мокк уже сидів у залі, а власник кав’ярні, пан Гайнріх Полькерт, повісивши його пальто й циліндра, приймав солідне замовлення. Спершу гість отримав кавник із кавою й вершки в молочнику. Зробивши кілька ковтків, він відчув, що його м’язи сповнюються пружністю, а пісок під повіками зник. Попустив краватку-метелика, зняв манишку й комірець, а тоді розщібнув три ґудзики сорочки. На столі з’явилися страви. Спершу ледь зачерствілі булки й грудка масла, оздоблена петрушкою. Потому яєшня, розкладена на товстих шматках підсмаженої грудинки. У невеликому салатнику лежали мариновані оселедці, хрін, квашені огірки, а на двох довгастих полумисках — згорнуті рулетиками шматочки шинки й кульки паштету з петрушкою. На одному з них було викладено пірамідку з гарячих польських та сухих мисливських ковбасок. Мокк був неабияким любителем попоїсти. Він акуратно мастив булку маслом, паштетом, а тоді вкладав на неї шматки шинки. Відкушував шматок цієї канапки, і напихав рота яєшнею, грудинкою й шматками ковбасок. Наступною була черга оселедця із хроном та огірком. І так далі, навпереміну. Ретельно дотримуючись порядку, встановленого гурманом-педантом.

Пан Полькерт підніс у руках пляшку житньої та чарочку й запитально глянув на клієнта. Мокк кивнув головою, проковтнув останні шматки щедрого сніданку, і вже за мить перед ним стояла висока чарка. Пекуча рідина в шлунку перетворилася на оксамит. Мокк показав пальцем на чарку, яка негайно наповнилася. Знову спорожнивши її, він відсапнув і розстебнув ґудзик на штанах. З кишені витяг золотий портсигар із цигарками «Муратті». Закурив і з насолодою випустив під стелю хмарку диму.

Тепер можна було піти додому й спокійно заснути біля дружини, але щось затримувало Мокка в цьому кафе, де окрім нього не було відвідувачів. Йому дошкуляв легенький біль у животі, який за інших обставин Мокк уважав би ознакою ситості, але нині, новорічного ранку, це видалося якимсь незрозумілим сигналом. Пригадалися студентські роки, коли по спожитому тут обіді, він мчав на латинський семінар, де завзято й жваво членував на стопи рядки із Плавта під наглядом молодого, але вимогливого професора Нордена. Скромні обіди викликали в нього тоді не сонливість, а навпаки, припливи енергії. У ті часи, подумав він, я розбирав Плавтові вірші, а зараз? Що мені робити зараз? Глянув на стіл, який і досі був заставлений стравами. На краєчку тарілки лежав надкушений шматочок сухої ковбаси. Асоціація виникла негайно. Я гриз ковбаски, тварюка гризла дівоче обличчя. Я жував оселедці, а він розжовував шкіру її щік. Я пив горілку, він — кров. Рвучко підвівся, голосно відсунувши стільця.