— А шоколадку дитині можна? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, зацокотіла підборами геть.
Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,
за чверть дев'ята вечора
Мокк знав, що найбільше пригнічує допитуваного, коли він опиняється віч-на-віч із поліцейським. Власне кажучи, візник не був підозрюваним, але порушення невидимих кордонів навколо особи вже перетворилося в Мокка на звичку. Він підійшов до екіпажа номер 36, заскочив на козли до візника й уважно поглянув на нього впритул. Огрядний чоловік трохи відсунувся, але обом їм було затісно. Та Моккові це зовсім не заважало.
— Прізвище? — запитав він, тицьнувши візникові під носа своє посвідчення.
— Полер Гайнріх, — відповів той, уважно дивлячись на Мокка. — Ви мене, здається…
— Скажіть-но мені, пане Полер, — Мокк був переконаний, що зараз почує заперечну відповідь і зможе спокійно піти грати в ската чи бриджа, — чи везли ви когось у новорічний вечір звідси, з вокзалу, до готелю «Варшавський двір»?
— Так, — відповів той. — Двох молодих жінок. Чужинок.
Мокк відсунувся від Полера, а тоді зліз із козлів. Умостився на сидіння екіпажа й уважно дивився на візника, машинально натягуючи рукавички.
— О котрій це було?
— Близько десятої вечора.
— Чому ви гадаєте, що вони були чужинками?
— Пасажирки розмовляли між собою пошепки, але я трохи їх чув.
— І яка, на вашу думку, то була мова?
— Сілезька, — не вагаючись мовив візник. — Вони говорили сілезькою.
— Розкажіть мені все по черзі, від моменту, коли вони сіли до вашого екіпажа. І опишіть їх.
— Ну, сіли, — Полер дивився на Мокка занепокоєно. — Молоді. Чи гарні? Обидві гарні. Одна була старша, на вигляд мала трохи за двадцять, на вроду була така… Смаглява… Як туркеня… Друга молодша, років сімнадцять, може, вісімнадцять… Блондинка. Старша показала мені аркушика з написом: «Готель „Варшавський двір“». Поїхали. Молодша вийшла біля готелю, а старша подала мені іншого аркушика зі словом «Морґенцайле» і якийсь номер, уже не пригадую. Ну, і поїхали. На Морґенцайле, під якоюсь віллою вона мене зупинила. Натиснула на дзвоник. На віллі не світилося. Лише собаки гавкали за парканом. Через кілька хвилин вийшов лакей і розрахувався за поїздку. От і все.
— Що значить «як туркеня»?
— Ну, як це сказати… Темна, смаглява, чорноволоса, темноока.
Мокка здивував прикметник «темноока». Рідко вживаний, нетиповий, літературний, стилізований. Глянув на Полера. Занадто вишукане слово, як на візника.
— Ну, гаразд, але є ще одне. Чому ви не допомогли тій молодшій донести валізу до готелю? Здається, вона була дуже важка.
— Бо та друга занесла. Схопила й швиденько піднесла до дверей. А тоді заскочила до екіпажа й ми поїхали на Морґенцайле. І все.
Мокк закурив цигарку й глибоко замислився. Дві молоді жінки, які розмовляли по-сілезькому, якщо повірити візникові. Одна з них пішла до злиденного готелю, який насправді був прихованим борделем. Друга витягла її валізу з екіпажа й донесла до дверей. Навіщо Анні потрібна була французька друкарська машинка? Що взагалі ця дівчина робила в борделі? Може, тут справді йдеться про шпигунство? Може, цей гітлерівець Краус мав рацію? А потім якийсь кощавий злочинець із міцними зубами залазить крізь вікно, ґвалтує, убиває й гризе Анну, хоча невідомо, як Лазаріус довідався, що все відбувалося саме в такій послідовності. А друга тимчасом їде до одного з найпрестижніших районів Бреслау.
Мокк отямився від задуми, відчувши пильний погляд Полера.
— Я гадав, що шановний пан заснув, — сказав, усміхаючись, візник.
— Чому ми досі туди не їдемо? — Мокк дивився на Полера прояснілим поглядом.
— Але куди, шановний пане?
— На Морґенцайле!
— То вже їдемо! — Полер підніс батога.
— Зачекай, зачекай! — Мокк схопився за руків’я батога. — Це справа нагальна. Їдьмо моєю машиною!
Він викотився з екіпажа так рвучко, що той аж загойдався. Сягнистим кроком попрямував до свого «Адлера». Полер зі здивуванням дивився на Мокка. Візник усе ще тримав батога в піднятій руці.
— Ну давай, давай! — гукнув капітан.
— А що робити з візком? — запитав візник. — Ще коня хтось украде!
Мокк роззирнувся довкола й побачив біля головного входу до вокзалу усміхнену Бібі.
— Гей, Бібі, ходи-но сюди! — голосно скомандував він. — Попильнуєш цю будку за дві марки! І не дай Боже, звідси щось пропаде, матимеш справу зі мною!
— Добре, уже йду, паночку любий, — Бібі засміялася й підстрибом наблизилася до Мокка. — А за десятку можу тобі зробити щось цікавіше.
Читать дальше