Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

Михайло Сергійович поклав виделку з настромленим чималим кусником риб’ячого м’яса на тарілку, так і не донісши її до рота. Годинник біля світлини хресної показував пів на дев’яту. Мало бути ще вечірнє підведення підсумків і постановка завдань. І все на сьогодні. Відбій. Сталість режиму. Система. Вдихнути – видихнути…

Чомусь згадалось, як на своєму першому курсі (котрий для нього став і останнім), перед відправленням на фронт, в Нахімовському він всю ніч не спав. Вранці мали б проходити перші навчання з аквалангами, що мали б підтвердити омріяну ним кваліфікацію підводника-водолаза, однак ті так і не відбулися. Бо того погожого ранку на плаці по гучномовцю голосно повідомили про початок війни і він мав їхати. Власне, як і всі інші хлопці. Тоді випускникам перших наборів Чорноморського вищого військово-морського училища поспіхом присвоювали звання. Комусь, хто був тридцять восьмого року вступу, пощастило відразу достроково отримати звання лейтенанта, а ті хлопці, що поступили тридцять дев’ятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, сорокового – старшин. Курсантам п’ятого набору – сорок першого року, – і Михайлу Сергійовичу серед них, взагалі не пощастило – їм судилося стати лише «старшинами 1-ої статті».

І він не був упевнений, що хтось із них дослужився до наступного звання. Подейкували, більша частина тих випускників загинула у боях. Достеменно відомо, що всього було випущено 1794 особи. І всі вони відразу їхали на передову, на фронт.

Він згадав той день і плац училища. Як ластівки ширяли низько над їхніми головами в синьому небі…

Він вірив в свою інтуїцію, і ту безсонну ніч пояснював саме нею. Бо інших причин не спати в нього не було. Завжди спав як убитий. Хоча ні, не так. Цю фразу забобонно про себе не вживав. Як кінь, як морський котик, як… військовий.

Доля складалася професійна, не особиста якась. Та й долю подумки називав не інакше, як кар’єрою. Дружиною і дітьми так і не обзавівся. Складно було навіть уявити себе одруженим, щасливим чоловіком, коли відрядження за відрядженням, занурення за зануренням. Та й таке…

Всі його колишні однокурсники знайшли собі пару. Хтось назавжди, а хтось, як вже й третю дружину поміняв. Однак, вже спробував, занурився в цей каламутний потік. А він…

Іноді навіть заздрив своєму побратиму, Леоніду Івановичу. Той ще в Київському котлі [10] Великомасштабна битва Червоної Армії і Вермахту в липні – вересні 1941 р. в під час Другої світової війни із захоплення столиці Радянської України Києва. втратив кінцівку – і нічого. І дружина, і діти… Думав, як примхливо складається доля. Він – функціональний, так би мовити, високий красивий блондин, третього рангу [11] Капітан третього рангу в розмові відрекомендовуватиме себе саме так: «Третього рангу…» і прізвище. . Без поганих звичок, без позашлюбних дітей. Зі щирим поглядом чистих очей і незаплямованою честю. А щастя так і не знайшов. Сімейного вогнища. Залишалось працювати. Остервеніло довбати цю скелю, висловлюючись словами Каменяра. І він її довбав з усієї сили, що є моці.

На цьому підводному човні служив від самого початку його спуску на воду. Знав кожну гайку, якими було склепано його корпус, кожну деталь і закапелок на ньому, як справжній «гайкокрут», адже його БЧ відповідала сама за це: за бак, двигуни, паливну систему, систему енергозбереження, всі дірки і поломки. Зрісся з його бортом, немов плющ з руїною, котру тримає і не дає впасти додолу, розвалитися. Стати не функціональною. Б-130, котрий спершу характеризувався як великий підводний човен, став заразом і його дружиною, і дітьми. Всім. Уособленням домашнього вогнища. Надійність. Фортеця. Прихисток.

І, звісно, він знав все про його Хресну Матір. Та була вісімнадцятирічною дівчиною і померла ще в шістдесятому році від раку підшлункової залози. Всіх грошей світу не вистачило б, аби її врятувати. Бо здоров’я за гроші не купиш. Він бачив її на плацу пару разів до її хвороби, коли Таня стрімкою, енергійною ходою приходила бо батька на роботу в легкій сукенці. І не те, щоб був без тями закоханий… Спрацьовувало інше: вона вже точно не обере собі іншого з домовини. Живого. А він і так мертвий. Десь зсередини. Нічийний, як бездомний кіт. Нікому не потрібний. Ідеальний і ущербний, немов інвалід першої групи в той самий час. Було простіше і зручніше бути закоханим в «Хресну Матір» їхнього підводного дизельного човна, аніж в реальну жінку з усіма проблемами, що витікали звідси. І такої жінки просто не було, не існувало в його житті. Іноді з’являлися мимохідь певні особини жіночої статі, однак йому з ними було так нудно… Та й не це відігравало головну роль – його не то́ркало. Не гребло. Голова не паморочилась, як при першому зануренні в глибини світового океану, немов би в безодню свого єства. Тому Михайло Сергійович після кількох спроб старався більше не заглиблюватися до таких глибин себе, своєї психіки, не тому, що не міг, а лише з однієї причини – бо вже не волів.