Галина Горицька - Світлина Хресної Матері

Михайло Сергійович підняв очі д’горі і довго дивився на ту світлину. Він знав, що їхній корабель було охрещено ще п’ятдесят дев’ятого року в Ленінграді і його «Хресної Матері» – Тані, дочки головного конструктора субмарини, вже навіть в живих немає. Бо дівчина невдовзі після того, як підводний човен Б-130 було зараховано до списків кораблів ВМФ, померла від раку. Але до того вона на урочистостях на плацу перед всією командою субмарини розбила об її борт пляшку шампанського. І тепер її світлина разом з горлечком від того ігристого займала почесне місце в кают-компанії.

Таня видавалась Михайлу не просто знайомою… А його ровесницею, з котрою він ходив в школу, а потім їхні шляхи розійшлися, і ось тепер вони знову зустрілися і вже навіки будуть разом. Він нерідко подумки і поглядом звертався до неї. За вечерею раптом подумав: «Десь так воно, мабуть, і буде, Таньо. Можливо ми зустрінемось з тобою на тому світі і возз’єднаємось. Бо на цьому світі обоє не знайшли собі пари. А там… все буде по-справжньому. Я стану тобі чоловіком, а потім, як колись, якщо помирає князь, то ховають і княжну. Заживо. І причому – вона йде на це добровільно».

На відміну від Романа Геннадійовича, більш виваженого і свідомого Михайла Сергійовича не злякав би той факт, що його коханої вже немає в живих. Він шукав її, жінку, завжди шукав, хоча б і після смерті. Нехай навіть ту, що померла раніше за нього. Нехай навіть так. Адже головне – спорідненість, а не наявність якихось примарних переваг, як довгі ноги, велика грудь і навіть життя…

Михайло Сергійович наморщив свого орлиного носа – від своїх же занепадницьких думок – і прислухався до розмов в кают-компанії. Побратими обговорювали поточну ситуацію з навчаннями «Корал» і побіжно згадали про приїзд журналістки, що мала взяти у нього інтерв’ю. Він знічев’я відсунув правою рукою на сантиметр ніж для риби від ножа для інших блюд, що вилискували на білосніжній скатертині. Газетярка його мало цікавила, на відміну від успіхів у випробуванні нового озброєння. В кают-компанії вечеряли тільки старші офіцери. Стіл, як в першокласному ресторані, було сервіровано по-повній і на ньому обов’язково щовечора мало стояти сухе червоне вино, червоний кав’яр, цитрусові для насичення підводників вітаміном С згідно з вищою нормою харчування. Позаяк тривали навчання, то вищий склад був не в парадній формі. «Трохи розслаблені», – як напередодні зазначив командир першої БЧ.

Божественна червона риба «а-ля меньєр» з кропом і лимоном, щедро прикрашена червоним кав’яром з тутешніх вод, нововведення від кока, смачно танула в роті. Харчування було реактивне, все найкраще. Тільки будьте в строю, хлопці. І вони були, аякже… Еліта радянської армії.

Спочатку капітан субмарини делікатно в тій рибі копирсався виделкою і ножем, поки кок стояв за його спиною і чекав, коли капітан дасть відмашку. Бо позаяк страва була нововведенням кухаря, командир субмарини мав її схвалити перед вечерею. Всі п’ятнадцять офіцерів спокійно чекали на початок вечері. Ніхто з них не був аж занадто голодним, аби виказувати щонайменше бажання скуштувати ту паруючу під сиром і кав’яром рибу. Ніби і не йшлося про звичайне приймання їжі. Етикет.

Зрештою Микола Шумков [9] Командир легендарного підводного човна «Б-130», котрий приймав участь в Карибській кризі. побажав офіцерам «смачного», і це було командою приступити до трапези. Капітан налив червоного сухого і пильно поглянув на Михайла:

– Журналістка, Фаїна Вікторівна, вже прибула. Завтра даси інтерв’ю. Вона ніби адекватна, і з нею про все домовлено. Особіст мав перемовини з головним редактором тієї періодики, в котрій вона працює. Розкажеш про наш героїчний корабель, але здебільшого, звісно (капітан лукаво посміхнувся), розказуй про себе. Щось побутове. Вигадай якісь подробиці. Ну і про Нахімовське, звісно, про ту війну, що вже була.

– То її розмістили в нашому готелі на території частини?

– Поселили, – знову усміхнувся Шумков. – Як в тебе з цивільною термінологією? Все гаразд?

Михайло знизав плечима:

– Згадаю лексику.

– Особіст ще завтра з тобою проведе роз’яснювальну бесіду. Він там вирішує, що до чого… Тебе фотографуватимуть. Вдягнеш парадну форму. Покажи їй саму рівненьку, лискучу гладінь.

– Та то зрозуміло…

За розмовою Михайло Сергійович не встиг сповна насолодитись французьким блюдом, бо так і не навчився їсти і говорити одночасно. Насолоджувався кожним шматком, обережно пережовував, не поспішав. Дивився уважно вусібіч, слухав, усміхався, реагував. Зрештою, капітан човна побебрався ще трохи в своїй тарілці і відклав прибори. Вечерю офіційно було закінчено.