Олександр Красовицький - Справа майстра-червонодеревника

– Лаванда, – підказала Міра, і він врешті спромігся звести очі від чашки на дівчину. Цікаво, Тарас Адамович уже розповів їй подробиці смерті майстра-червонодеревника?

– То що там сталося? – запитав колишній пілот.

Менчиць і сам би хотів знати, що сталося. З того, що вони побачили, вдалося зробити надто лаконічні висновки – нападників могло бути кілька, а це жорстоке вбивство було спланованим. Але навіщо вони вдерлися у будинок майстра? Заради пограбування? Горенко ковзнув поглядом у бік, зустрівся очима з Тарасом Адамовичем. Чи старий слідчий помітив щось, що вони випустили з уваги? Що він думає про мученицьку смерть сусіда? Господар будинку сказав:

– Не обов’язково нападників було кілька…

– Щонайменше п’ятеро, – невпевнено протягнув Менчиць.

Тарас Адамович звів брови на лоба, очікуючи пояснень.

– Є свідок, сліпий дід, який мешкає поряд. Він застав… майстра ще живого. Сказав, що останніми словами Семена Нечипорука було «П’ять биків».

Тарас Адамович замислився, однак уголос нічого не сказав. Міра тихо проказала:

– Я… сумніваюся…

І знітилася під поглядом трьох пар очей, що втупилися в неї.

– Я теж сумніваюся, – підбадьорив її Тарас Адамович. – Ні, – він повернувся до Менчиця, – навряд чи людина, яку закатували до смерті, в останню фразу зі своїх уст вклала б не надто потрібну слідству інформацію про кількість нападників.

Менчиць почервонів. Тарас Адамович мовив далі:

– Мусимо з’ясувати, що він мав на увазі…

Втрутився Горенко:

– А тому дідові справді можна вірити?

– Питання варте уваги. Пропоную підсумувати все, що ми знаємо, – господар прочинив двері до сусідньої кімнати, запрошуючи гостей пройти за ним.

Горенко підвівся – як подумки відзначив Менчиць – надто швидко і впевнено як для людини, яка мала протез замість правої ноги. Колишній пілот допоміг підвестися Мірі, яка сиділа поруч, і вони рушили до кімнати, що містилася в самому серці будинку, що був оточений старим яблуневим садом. Яків Менчиць замикав процесію. Врешті, він знав, куди веде їх старий, лишень не розумів – навіщо? У кімнаті, де біля вікна стояв стіл під зеленим сукном, він провів не одну годину, доки Тарас Адамович розслідував справу зникнення Віри Томашевич, Міриної сестри, а потім – і справу вбитих на борту літака князя Курдашова та його дружини. На цьому столі, ловлячи снопи косого сонячного проміння, що проникало крізь вікна, поблискувала стара друкарська машинка, якій господар будинку дав ім’я – Естер. Невже старий слідчий таки береться за нове розслідування, і Міра зараз знову друкуватиме протоколи? Чому тоді разом із ними йде Горенко? Чи на аеродромі йому так нудно, що він прийшов аж на Олегівську? Чи приїхав? Урешті, сюди зручно дістатися шістнадцятим трамваєм, хоч цей любитель аеростатів, мабуть, обрав би повітряний шлях, адже він може посадити кулю, де завгодно – принаймні минулого разу так і зробив.

У кімнаті Естер усе на своїх місцях: два стільці біля столу, герань, що її колись принесла сюди Міра, а господар пообіцяв поливати, й, здається, таки дотримав слова, бо ж листя її – свіже і зелене, як глибока зелень поверхні стола. Біля стіни – крісло, яке рідко хтось займає: у цій кімнаті слідчий та його секретарка не часто приймають гостей, а їм самим достатньо стільців. Кімната квадратна, певно, у цьому секрет її затишку – стіл біля вікна і шафа біля протилежної стіни доповнюють одне одного, крісло ховається у кутку біля шафи.

Тарас Адамович усміхається і пропонує гостям розміститися, де кому зручно, сам лишається стояти біля дверей, поки Горенко займає крісло, а Міра – звичний стілець біля Естер. Менчиць сідає поруч із дівчиною в очікуванні пояснень, намагається не зважати на те, що стільці у будинку старого слідчого – теж віденські. Навряд чи хтось надто зважав на шафу в цій кімнаті раніше. Менчиць знав хіба те, що господар будинку складає у її шухляди віддруковані Мірою протоколи й, здається, листи від давнього шахового партнера – якогось француза, який дивом пересилає листи до Києва, оминаючи дві лінії фронту. Тепер Менчиць обережно розглядав ящики, бачив, що над ними є висувні дощечки – на таких зручно писати, у картотечних шафах розшукової частини ті дощечки завжди залиті чорнилами.

– По Олегівській, за кілька будинків звідси, сталося вбивство, – проказав Тарас Адамович повільно, ніби диктував Мірі черговий протокол. Але дівчина не поворухнулася, пальці її не торкаються клавіш машинки, вона лише уважно вслухалася у слова господаря будинку, який вів далі: