– Напевно, так вони хочуть продемонструвати нам, яким великим є попит на музичну освіту, – пожартував хтось у черзі.
– Ви не повірите, але це справді так, – відгукнулася білявка у блакитній сукні з дівчинкою в сукенці точнісінько такого самого кольору та фасону. – Я питала в інших музичних школах, чи можна записати старшу дитину на фортепіано. Мені сказали, що тривалість очікування зараз – від двох до трьох років. Уявляєте?
– Дитина вже виросте за такий час, – засміялася Крістіанова мама. – У музиці дуже важливо не пропустити момент, коли дитина вже настільки підросла, що може навчатись, але ще доволі пластична і має цікавість до всього. Занадто пізно – так само погано, як і занадто рано.
– Ну, ніхто не заважає брати приватні уроки, – зітхнула білявка у блакитній сукні. – Але це так дорого.
– До того ж малоефективно, – додала мама Крістіана. – Я сама музикантка і добре знаю, що приватні уроки дають ті, кого не взяли працювати до хорошої музичної школи. Тому приватно вчитися, звичайно, можна, та якщо ви налаштовані на серйозну кар’єру, то цього відверто замало.
Інші мами здивовано перезирнулися. Про серйозну музичну кар’єру для своїх чотирирічок вони явно ще не думали.
– Кольцбауер, – промовила дівчина зі списком, і черга охнула: це прізвище тут знали всі.
– Ви з родини тих самих Кольцбауерів? – запитав професор, коли мама з Крістіаном зайшли до кабінету.
Великі круглі окуляри додавали професорові суворого вигляду.
Мама промовчала. Професор почав прослуховування.
Крістіан хотів додому і не розумів, чого від нього вимагає цей дивний дядько, тож реагував мляво та неуважно.
– Музикальний слух дитина має, – сказав професор, завершивши прослуховування.
І додав, побачивши іронічну посмішку Крістіанової матері:
– Але це ви вже, мабуть, і самі знаєте. Проте я би не рекомендував віддавати його на скрипку. Йому буде важко. Слух не абсолютний, голос дуже слабенький. Можемо попрацювати й підтягнути його, та раджу вам подумати про легший інструмент. Наприклад, про фортепіано.
Коли мама згодом переповідала цю розмову в родинному колі, обурення родичів не мало меж. Це просто нечувано! Якийсь нікому не відомий учитель музичної школи дозволив собі засумніватися в обдаруванні їхнього Крістіана. Яке нахабство! Всупереч скептичній думці про приватних педагогів, яку Крістіанова мама висловила в коридорі музичної школи, для Крістіана найняли найкращих і найдорожчих. Відтоді про музичну школу в них удома не згадували. Крістіан ходив на приватні уроки до «Моцартеуму», згодом навчався там і там само залишився працювати.
Іноді він думав, чи хотів би робити в житті щось інше, крім як грати щодня на скрипці та спостерігати за мальовничим гірським краєвидом із вікна «Моцартеуму». Крістіанові складно було відповісти на це запитання, бо нічого іншого він у житті ніколи не робив. На будь-що інше просто не залишалося часу. Щоби досягнути рівня майстерности, якого вимагали від скрипаля, котрому довірять грати на скрипці Моцарта, треба було присвячувати музиці весь свій час.
Крістіан мав мало друзів, а дівчата, з якими він зустрічався, переважно йшли від нього, не пояснюючи, чому. Крістіан підозрював, що їм просто набридало те, що з ним неможливо говорити ні про що, крім музики, а також те, що життя його розписане похвилинно й він постійно хвилюється: то через не надто вдалу репетицію, то через майбутній концерт, то через відсутність концертів і репетицій, то через те, що диригент зробив йому зауваження, і так далі. Якщо в нього колись і буде постійна дівчина, вона має поділяти його захоплення й розуміти, яке все це важливе. Ну або виявляти толерантність і робити вигляд, що його занудство її не діймає.
Відень, 1856
Кравецька майстерня
Йоган Лібені був наймолодшою, сьомою, дитиною бідного угорського кравця Штефана Лібені. Крім Йогана, у Штефана народилося ще шестеро дівчат. Коли на світ з’явився Йоган, батько вже й не сподівався, що доля пошле йому сина та спадкоємця. Появи ще однієї доньки він би просто не витримав. Утім, гріх було скаржитись: усі шестеро дівчат були працьовиті, побожні та слухняні. Усі залишилися старими дівами, бо угорський кравець, навіть у Відні, не здатен був забезпечити їх належним посагом.
Те, що він спромігся не лише виїхати до столиці імперії, а й відкрити там власну майстерню, вже вигідно вирізняло його з-поміж більшости співвітчизників, яким на батьківщині доводилося заробляти ще важче, – проте життя у Відні було дороге, а посагу від наречених очікували немалого. Тож усі дівчата залишились у батьківському домі. Зрештою, жодна не нарікала. Їм було весело працювати разом у батьковій майстерні, роботи не бракувало, а останнім часом їм почали замовляти навіть костюми для акторів імператорського Бурґтеатру. Ясна річ, не для примадонн, а для дівчаток-початківець, але й це було надзвичайно вигідно та перспективно.
Читать дальше