Наталья Сняданко - Перше слідство імператриці

Важливо також перенести якнайближче до його кабінету потаємну браму, через яку можна виходити з парку непоміченим. Біля центральної завжди стоять охоронці, а під час кожного офіційного виходу цісаря під брамою збирається натовп. Іноді це дратує, особливо коли потрібно просто вийти кудись за межі цього парку, щоби зібратися з думками. Не може ж він, мовби в’язень, постійно прогулюватися одними й тими самими доріжками. Франц Йозеф заглибився у плани реконструкції парку і зупинився, вирішуючи, де ж усе-таки встановити фонтан.

Тут він почув, як за спиною щось зашаруділо. Озирнувся. Охоронець злякано відступив назад іще на кілька кроків, аби не роздратувати цісаря. Той звернув увагу на білку, яка перестрибнула з гілки на гілку, спробував роздивитися, куди вона зникла серед густого листя, і не зміг зрозуміти, чому вона так голосно шарудить.

Коли Франц Йозеф опустив очі, то побачив просто перед собою юнака з гострим заточеним лезом у руці. Юнак був невисокий, тендітної статури, з переляканими велетенськими очима та блідою, аж прозорою, шкірою обличчя. Цісар відреагував навдивовижу мляво, майже апатично, зовсім не стривожився, не запанікував – навпаки, все довкола якось сповільнилося, ніби загусло, і йому здалося, що юнак уже дуже довго стоїть перед ним, не рухаючись.

«Цікаво, чому він не взяв ножа, – подумав цісар. – Таке лезо складно тримати: можна порізатись».

У той момент обличчя юнака скривилося, він надміру сильно стиснув лезо, з хлопцевої долоні крапнула кров, а на щоку викотилася сльоза.

«Ну от, порізався, – подумав цісар. – Дивно, яка в нього ніжна шкіра. Видно всі прожилки. І закушує губу, коли плаче. Точнісінько, як Сіссі».

Франц Йозеф продовжував стояти нерухомо, наче паралізований. Усі його навички вояка та спритного фехтувальника вмить кудись зникли. Він почувався заскоченою зненацька дитиною, яка почуває не страх, а лише цікавість, що ж буде далі.

– Стій! – закричав із‑за спини охоронець, але було вже пізно.

Юнак підскочив упритул до цісаря і щосили вдарив його у груди лезом. Одначе, замість легко ввійти в тіло, лезо з глухим звуком наштовхнулося на щось тверде, зігнулось і, голосно дзенькнувши, впало на землю. Від удару Франц Йозеф похитнувся й упав навзнак. В очах йому потемніло.

Охоронець кинувся на хлопця і повалив його на землю, але той встиг сильно зацідити нападникові у скроню, вивільнився з-під обм’яклого тіла і зник у кущах.

Крістіан виріс у родині музикантів. Точніше, навіть у династії музикантів. Його мати грала на віолончелі, батько був скрипалем-віртуозом, дідусь викладав у консерваторії, бабуся, надзвичайно талановита вокалістка, пожертвувала кар’єрою, присвятивши себе вихованню дітей. Зате на пенсії створила найвідоміший в Австрії дитячий хор і керувала ним до глибокої старості. Питання про те, ким стане Крістіан, ні у кого в родині не виникало. Щоправда, був маленький момент непевності, про який батьки любили розповідати за святковим столом.

Коли Крістіанові виповнилося чотири, його привели на перше прослуховування до музичної школи раннього розвитку для особливо обдарованих. Мама трохи хвилювалася. Ясна річ, думки про те, що в такій родині може народитися дитина без особливого музичного обдарування, у неї не виникало і близько, а якби така думка і виринула, то її слід було миттю і якомога глибше заховати в підсвідомість. У такій родині, як їхня, не могла народитися навіть дитина зі звичайним, посереднім, музичним обдаруванням. Не могло бути жодного сумніву, що мама веде за руку майбутнього генія, який покликаний здивувати цілий світ своїм потужним обдаруванням. Щодо вибору інструменту сумнівів також не було: скрипка й тільки скрипка, найскладніший і найвимогливіший інструмент, усе інше – для слабкодухих.

У коридорі музичної школи вже вишикувалася черга. Виявилося, що особливо обдарованих дітей, а точніше, тих мам, які вважали своїх дітей особливо обдарованими, в Зальцбурзі більше, ніж могли вмістити стіни тієї невеличкої музичної школи, однієї з найстарших і найпрестижніших у місті.

Усі мами хвилювались, а чотирирічні діти байдуже возили машинками по підлозі, смоктали цукерки, просилися додому. На щастя, черга рухалася досить швидко, і кожні п’ять-десять хвилин із кабінету виходила усміхнена дівчина й вимовляла прізвище наступної дитини, записаної на прослуховування.

Десь приблизно через годину очікування Крістіанові стало нудно і задушливо, він почав скиглити, що хоче додому. Мама пообіцяла, що, крім обіцяної машинки, купить іще й літачок. Це допомогло, проте ненадовго. Інші діти в черзі теж узялися скиглити. Мами обмінювалися незадоволеними коментарями, чому не можна було записати кожного на якусь конкретну годину і не маринувати їх у черзі.