Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Ранок

Вістович прокинувся у кепському гуморі. Ледь розплющивши очі, комісар відчув, як всередині, мов нудота, підкочується до горла впевненість, що сьогодні станеться щось особливо паскудне. Одягаючись, чоловік спробував переконати себе, що це всього лиш наслідок вчорашньої випадкової зустрічі з психопатом Дємідовим. Не скоро вдасться позбутися цих спогадів. Десь так, коли з комори викидають здохлу мишу, яка вже почала тхнути, але сморід ще довго там залишається.

Настрій Вістовича трохи покращився, коли він, купивши собі нового плаща в крамниці одягу на Санкт-Мартін, подався до «Café International» на Берлінерштрассе, де замовив «Сніданок по-віденськи». Усміхнена дівчина-кельнерка принесла йому на таці каву, свіжу булочку, грудку масла і круто зварене яйце. Комісар мимоволі задивився на неї. Обличчя свіже, усмішка соковита, білозуба. Очі великі й грайливі. Темно-русяве волосся зібране дулькою на потилиці. Зростом невисока, проте струнка. Плечі мала тендітні, груди виразні й високі, руки не зманіжені, зі слідами фізичної праці, але пальці були видовжені, як у піаністки. Тож якби довелося уявити собі позашлюбну доньку якогось монарха, портрет цієї кельнерки ідеально би пасував.

Проте найбільше комісара зачаровувала її усмішка. «Зараз пів на десяту холодного осіннього ранку, — подумалось йому, — їй, безперечно, довелося прокинутись о шостій, щоб привести себе до ладу й дістатися до роботи. Адже, найпевніше, живе вона десь на околиці. Гроші тут заробляє мізерні... Та й узагалі, життя таке паскудне, а вона усміхається».

Помітивши його погляд, дівчина зашарілася.

— Як вас звати? — запитав комісар.

Йому чомусь захотілося знати її ім’я.

— Маґда, — відповіла вона, — Маґдалена.

Далі Вістович хотів розповісти цій дівчині, як багато для нього зараз означає її усмішка. І що вона сама заспокоює його, мов знеболювальне. Що він готовий вже пробачити долі своє теперішнє дурнувате становище, цю цілковиту залежність від позенського мафіозі, лише тому, що може зараз споглядати її чудову постать.

— Принести вам свіжу пресу? — запитала Маґда.

— Так, було б добре, — кивнув комісар.

Вона відійшла, а Вістович утупився поглядом у вікно, подумки пообіцявши собі не витріщатися більше на неї так відверто. Тому, коли Маґда повернулась і поклала йому на край столу сьогоднішні «Pozener Zeitung» і «Kurier Poznański », чоловік лише стримано подякував і вдав, що понад усе його цікавить зараз сніданок. Насправді ж він розмірковував, як може залишити дівчині чайові. Якщо у звичний спосіб просто притиснути банкноту попільничкою, то навряд чи гроші дістануться їй. У деяких закладах кельнери мусять зносити trinkgeld [40] Чайові (нім.). у загальну касу. Просто тицьнути в руки і попросити заховати? Але так можна образити. До того ж, якщо побачить хтось з керівництва, у дівчини можуть виникнути проблеми. Тому поснідавши й розрахувавшись, Вістович попросив покликати оберкельнера [41] Старший офіціант. .

— Вам щось не сподобалося? — злякано запитала Маґда.

— У жодному разі, ні, — поспішив заспокоїти її комісар, — маю до нього приватну справу.

Коли той до нього підійшов і ґречно запитав, про що хотів би поговорити з ним шановний пан, Вістович простягнув йому складений удвоє аркуш, вирваний з нотатника. Всередині лежало дві банкноти по п’ятдесят марок.

— Передайте це, будь ласка, вашій кельнерці на ім’я Маґдалена. Вона надзвичайно уважна й старанна працівниця, і я хотів би їй подякувати, — сказав комісар.

— О, залюбки, — розквітнув той, — але чому ви самі...

— Зробіть це, якщо вас не обтяжить, — перебив Вістович і рушив до виходу, одночасно вдягаючи на голову капелюха. Газети він вирішив узяти зі собою й почитати деінде.

— Неодмінно, — пообіцяв оберкельнер, запопадливо відчиняючи перед ним двері, — приходьте до нас ще...

Та не встиг комісар відійти від «Café International» навіть на сотню кроків, як почув, що хтось за ним біжить. Озирнувшись, він побачив ту саму кельнерку, що відчайдушно намагалась його наздогнати. Коли вони порівнялися, Маґда важко дихала. Волосся її розтріпалось і розметалось по плечах. Щоки палали, як серпневі троянди. В руках дівчина тримала складений аркуш із двома банкнотами.

— Ви... ви... Я не можу прийняти цього... — випалила Маґда і простягнула гроші Вістовичу.

— Чому не можете? — спокійно перепитав чоловік.

— Тут... надто багато. Ви могли б просто залишити чайові...