Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Ви швидко мене знайшли, — не без поваги в голосі промовив комісар.

— Це було неважко, — відповів росіянин, — у Берліні в мене всюди очі й вуха... Приходьте до мене завтра на мою позенську проповідь. Я розповім вам більше.

— Змушений відмовитися, — криво посміхнувся комісар, — ті, що до вас приходять, потім кепсько закінчують.

— А-а-а, он ви про що! — театрально здивувався граф. — Думаєте, я вбив добродіїв Ціммермана, Дрезена і Лютке?

— Ви або хтось із ваших адептів із «Братства полум’я». Так само на вашій совісті принаймні ще дві смерті. Я маю на увазі барона фон Лютцендорфа з Потсдама та фрау Заславську з Ляйпциґа, які загинули особливо жахливо.

— Ах, так. Шановний Макс Баум, в якого ви знімали житло, розповів, що дав вам підшивки старих газет... Адже висновки ваші звідти.

— Баум і такі, як він, — це і є ваші «очі й вуха»? — іронічно запитав комісар.

— Часами ними буває. За відповідні гроші. До речі, добре про вас відгукувався. Сказав, ви порядний чоловік і чесний постоялець.

— Як зворушливо з його боку.

— Що ж, пане Вістовичу, Заславська і Лютцендорф справді пішли цим болючим, але єдино правильним шляхом. За допомогою вогню і страждання вони очистились і тому предстали перед Господом невинними, мов янголи. Це були найкращі мої учні, і я ними пишаюся. У цьому випадку зерно мого вчення потрапило у добрий ґрунт, давши плоди... Що ж до трьох інших, то, боюся, ви помиляєтеся. До їхніх смертей я не причетний.

— Хотів би зауважити, що «інших» смертей було насправді не три, а чотири. Вбито також близького друга Удо Вінкеля. Я не знаю обставин цього злочину, але впевнений, що ви й тут доклали руку, — сказав Вістович.

Граф єхидно засміявся.

— Якщо хочете знати, то смерть цього Бартоломея на прізвисько Тойфель [39] Від Teufel (нім.) — «чорт». мене по-справжньому тішить. Колись він був одним із нас, моїм учнем. Але потім показав себе негідником, — сказав граф. — Наживався на тому, що фальшував заповіти братів та сестер, які вчинили священне самоспалення. Та все ж я не вбивав його. Як не вбивав Ціммермана й Дрезена. Якщо пам’ять мені не зраджує, вони загинули від ножових поранень. Смерті, цього істинного людського дару, що позбавляє людську істоту прокляття земного існування, було досягнуто грубо, примітивно, по-варварськи... Я ніколи б не вдався до такого. До того ж, комісаре, нащо мені вбивати таких впливових учнів?

— Гадаю, тому, що ви служите не тільки своїм божевільним ідеалам, але й російській розвідці, — зауважив Вістович, — а вже для них загиблі були ворогами.

— А як щодо Лютке? — запитав граф. — Чим він завинив переді мною?

— Тим, що в своєму розслідуванні зайшов надто далеко і мало вас не викрив, — відповів комісар, — його вбивство, до речі, цілком підпадає під ваші канони. Пожежа ледь не знищила увесь будинок, а тіло обгоріло, як старий папір.

— Що ж, далі ви, мабуть, скажете, що будинок Дрезена згорів, а труп Ціммермана спалили. Сяк-так підходить під вашу теорію, — промовив Дємідов.

— Ні, я просто піду й завершу це бісове розслідування, пане графе, а потім повернуся додому, — відрубав комісар.

— Дорогий Вістовичу, мені однаково, що ви там собі вигадали, — раптом змінив тон росіянин. Він говорив тепер холодно і без жодного блазнювання. — Мої покровителі досить могутні, щоб я міг не перейматися вашими фантазіями. Зрештою, якщо я вбивця, то чому прийшов до вас? Чому вистежив?

— Що ж, поясніть.

Граф роззирнувся і, переконавшись, що довкола порожньо, продовжив:

— Залиште свою гру і приєднайтеся до нас.

— До вашого братства?

— Саме так. Це ваш єдиний шанс пережити кінець світу, який невпинно наближається. До того ж ви можете більше не турбуватися за своє життя. Ним заопікуються могутні та впливові люди. Могутніші й впливовіші, ніж Удо Вінкель.

— З російської амбасади?

— Припустімо, що так...

— Ідіть до біса, пане Дємідов, — стомлено відповів комісар, — між вашими покровителями й Вінкелем немає жодної різниці. Всі негідники. І найбільше я хочу, щоб вони перегризли один одному горлянки, мов скажені пси.

Вістович вже збирався піти геть, коли ж росіянин вхопив його за лікоть.

— Гори в аду! — почув від нього російською комісар.

Тієї ж миті Вістович з подивом побачив, як його рукав охопило полум’я і жадібно поповзло по ньому вгору. За якусь секунду вогонь вже палахкотів на його плечах, нестерпно обпікаючи обличчя. На щастя, комісар устиг різко здерти з себе палаючого плаща і, стиснувши зуби від люті, вже збирався кинутися на проклятого графа, проте той зник. На чималій темній площі серед нестерпного смороду гасу, яким, схоже, облив його Дємідов і непомітно, як цирковий штукар, підпалив, стояв тільки він і за два десятки кроків — кілька здивованих перехожих, що спостерігали, як біля його ніг догорає покинутий плащ. У темряві над ними бовваніла вежа недобудованого цісарського замку, який, подейкують, зводився за особистим проектом Вільгельма II, що був переконаний у неминучості війни з Російською імперією.