Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Що з рукою? — поцікавився господар.

— Не пофортунило, — відмахнувся комісар.

— У наш час кулаків замало, — по-філософськи зазначив «тритонець».

— Згоден.

Господар ще трохи попридивлявся до нього, а тоді несподівано запитав:

— Тобі часом не треба дечого, з чим фортуна буде до тебе лагіднішою?..

Вістович змовчав, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Пауза врешті затягнулася.

— Звісно, якщо ти не з поліції, — з погрозою в голосі зазначив «тритонець».

— Хіба я схожий на поліцейського?

У відповідь той пирснув сміхом.

— Ні, аж ніяк... То що, цікавить?

Тут комісар збагнув, що йшлося про зброю.

— Покажи, — мовив він.

Господар окинув оком ряди столів, аби переконатися, що кожен із відвідувачів зайнятий лише своєю випивкою і теревенями.

— Чекай мене тут.

Він вийшов на якийсь час із залу, зникнувши у своїй комірчині, де зазвичай тримають різноманітний непотріб. Повернувся з невеликим пакунком у руках.

— Можеш обережно подивитися під столом, — сказав він, простягаючи пакунок Вістовичу.

Щойно взявши його в руки, комісар одразу відчув зручну масивну ручку і зграбний ствол. «Найпевніше — „Люґер“», — подумав він і не помилився. «Тритонець» і справді приніс йому прекрасний німецький пістолет на патрон 9 міліметрів. [42] Йдеться про пістолет Ро8, Parabellum, Borchardt-Luger, модель зразка 1898 року. З таким можна відбиватися хоч від слона.

— Скільки хочеш за нього? — запитав Вістович.

— Всього двісті марок. Разом із набоями, — господар відповів таким тоном, ніби йшлося про цілковитий дріб’язок, — торгуватися не буду, — застеріг він, — покупець і так знайдеться.

— Беру, — коротко відповів комісар і, непомітно діставши гаманця, відрахував потрібну суму.

«Тритонець» швидко узяв гроші і знову оглянув зал. Всім, як і раніше, було до них байдуже. Тоді він знову подався до своєї комірчини, звідки вже приніс коробку з набоями. Після цього влив покупцеві третю порцію горілки.

— Ця за мій кошт, — сказав він і, підморгнувши, додав: — Хай служить.

Виходячи з кнайпи, Вістович подумав, що в тому, аби купувати зброю за гроші Вінкеля, якою він збирався, в разі чого, оборонятися від нього ж самого, є певна іронія. Життєвий оксюморон. Коли-небудь, якщо йому вдасться вижити, він для реготу розповість про цей випадок друзям за гальбою пива у «Шкоцькому кафе», «Атлясі» чи в улюбленій забігайлівці Шнайдера на Академічній.

З «Тритона» він знову повернувся до свого помешкання, але тепер почувався вже краще. Алкоголь трохи заспокоїв нерви, а «Люґер» в кишені додав упевненості. Була майже перша по полудню, отже, слід поспішати. Комісар перев’язав руку чистою хустинкою і змінив сорочку, що встигла просякнути потом та смородом дешевої кнайпи. Потім почистив гарнітур, зав’язав на шиї свою найкращу краватку і скропив себе «Колонською водою» [43] Від Eau de Cologne (фр.) — одеколон. . Хтозна, чи не доведеться сьогодні померти. Але навіть мрець повинен мати гарний вигляд. Особливо, якщо він — львів’янин.

Біля Старофарного цвинтаря стояло кілька автомобілів. Серед них Вістович помітив і темно-сірий «Austin» Удо Вінкеля. До місця, де ховали Бартоломея «Тойфеля», слід було пройти вузькою алеєю, що тягнулася поміж старих надгробків угору. За інших обставин можна було б, сповільнивши крок, трохи помилуватися осіннім спокоєм, який тут розкошував жовто-багряним листям під ногами і просторим по-літньому синім небом, що простягалося над некрополем. Легені вдячно хапали чисте повітря, вже не потрібне мертвим, але необхідне живим. Вістович вдихав його так глибоко, як тільки міг. Після запилюженого міста воно паморочило голову, мов дим від найдорожчих сигар.

Попри поспіх комісар однаково не встиг на початок церемонії. Священик вже виголошував до чималої групи людей свою урочисто-скорботну промову, а ті відповідали йому мовчазною уважністю і періодичним схлипуванням. Вістович спробував приєднатися до гурту непомітно, але Вінкель його зауважив. Метнувши в його бік короткий гострий погляд, він знову повернув голову до панотця і більше не відволікався.

— Ми знали Бартоломея як людину чесну і працьовиту, — продовжив хтось із родичів, коли договорив священик, — але Господь, як відомо, часто кличе таких до себе...

Раптом за кілька кроків од себе Вістович зауважив добре знайому постать і закляк від несподіванки. Упівоберта до нього стояв, схиливши голову чи то від скорботи, чи то від нудьги, його підлеглий ад’юнкт Самковський. Приходячи потроху до тями, комісар обережно наблизився до нього, подумки сподіваючись, що той не зреагує на його появу бурхливо.