Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

На щастя, ад’юнктові вистачило кебети навіть не витріщатися на свого шефа. Переконавшись, що їх не підслухає ніхто зі скорботного натовпу, комісар тихо запитав:

— Що ви в біса тут робите?

— Загиблий — мій родич, — пояснив Самковський, — а що робите тут ви?

— Довга історія... Але сам Бог мені вас послав.

— Ви в біді?

— Не те слово. Ось що...

Вістович гарячково обдумував ситуацію, а заодно — і як вчинити, щоб Самковський не повторив долю Ромка Лисака.

— Скільки часу ви ще будете в Позені?

— Планував завтра повертатись до Львова.

— Чи могли б залишитись надовше? Скажімо, на три дні?

— Гаразд. Спробую обміняти квиток.

— Чудово, тоді зробимо так: зустрінемося післязавтра в «Automaten-Restaurant» біля Польського театру. Це досить відоме місце, тому ви без проблем його відшукаєте.

— Добре. О котрій?

— Скажімо, о сьомій вечора... Тепер найголовніше: якщо я не прийду, то швидше за все з тієї причини, що лежатиму в схожому положенні, як ваш родич, якого всі тут оплакують. І матиму приблизно такий самий вигляд, як і він.

Було чути, як Самковському сперло дихання.

— Тож якщо так станеться, — продовжив комісар, — миттю рушайте на двірець, ні з ким не спілкуючись. А надто якщо якась падлюка буде розпитувати про мене. І тільки в Лемберзі розкажіть про все Шехтелю. Зрозуміло?

— Так jest.

— А тепер я вас не знаю і бачу вперше.

— Я вас також... Щасти вам, шефе.

Чоловіки відійшли один від одного якнайдалі, а Вістович тривожно поглянув на Вінкеля. Власне, він увесь цей час не зводив з нього очей, а тепер хотів переконатися, що той був зайнятий лише своїми думками й слуханням чергових промовців. Коли всі виговорилися, присутні почали розходитися. Самковський також пішов, супроводжуючи якусь літню жінку. Вінкель знаком наказав комісару залишитись. Врешті підійшов до нього і стримано привітався.

— Вам буде, мабуть, цікаво знати, що Бартоломей помер у досить незвичайний спосіб, — сказав мафіозі.

— Згідно документів, що я від вас отримав, його вбили ножем, — відповів Вістович.

— Точніше, на його тілі були рани від ножа, але помер він не від них. Як виявилося...

Вінкель зиркнув на закриту труну, що стояла на дні ями. Гробарі чомусь не поспішали її закопувати. Власне, ніяких гробарів поруч і не було. Позаду Вінкеля стояли тільки троє гевалів-охоронців.

— Як засвідчив патологоанатом, смерть настала від того, що Бартоломей загорівся зсередини. Його внутрішні органи спалахнули, як різдвяні вогники... Найпевніше — випив якоїсь гидоти. Або ж йому її залили в горлянку.

— Все сходиться, — тихо промовив комісар.

— Власне, з вами, пане Вістовичу, я хотів би поговорити про інше, — не почувши сказаного, продовжив Вінкель. — Про ось це.

Він дістав з кишені зім’ятий клапоть паперу, в якому Вістович упізнав власного листа Шехтелю, що його віз до Лемберга Лисак. Комісар стиснув у кишені руків’я свого «Люґера».

— «...Прошу також негайно повідомити про мою справу начальника Галицької контррозвідки, полковника Редля, аби він зробив усе, що вважатиме за потрібне...» — процитував Вінкель. — Далі ви подаєте ретельний список усіх відомих вам імен і адрес... Інакше кажучи, все те, що ми з вами домовилися зберегти в таємниці, ви збиралися передати в руки поліції й контррозвідки! Дозвольте ж мені запитати, шановний комісаре, що це за чортівня?

Він вигукнув останнє слово так, що зграя воронів, які сиділи на всохлому дереві неподалік, сполохано зірвалася з місця і з пронизливими криками полинула геть. Вістович подумав про вісім патронів у «Люґері». Якщо, кинувшись за сусідню могилу, вихопити пістолет зараз, то на ходу він встигне вистрілити щонайменше двічі. Якщо влучить, то покладе двох. Проте інші двоє не ловитимуть ґав. До того ж кожен із них тримає руку в кишені плаща. Без сумніву, вони готові до такого розвитку подій.

— Вам кінець, комісаре, — процідив Вінкель, — думаю, ви й самі це розумієте.

— Не слід поспішати, — вимовив львів’янин.

— Я досить чекав! — істерично заперечив той і, зробивши різкий, майже фехтувальний випад, штовхнув Вістовича в груди.

Не сподіваючись такого, комісар захитався на краю могили, але не втримав рівновагу і полетів униз просто на віко труни, під яким спочивав родич Самковського. Падаючи, він все ж устиг вихопити зброю і навіть натиснув на гачок, проте поцілив кудись у безкрайнє небо, яким милувався ще півгодини тому. Тепер воно прямокутником висіло над ним. Не надто рівним, бо копачі могил, мабуть, не переймаються геометрією і точністю форм. Це небо трохи потемніло перед його очима, бо Вістович добряче вдарився головою і тепер лише молив Бога, щоб не втратити свідомість.