Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Бачив. Я був у залі. Але ще раніше я бачив ваші бої у Львові.

— Там я вдома, — з сумом сказав чоловік.

— То не зволікайте й повертайтеся.

— Завтра вранці якраз поїзд. Ви також їдете?

— Ні, — комісар зітхнув і підійшов до вікна, — на жаль, ні...

За важкими готельними портьєрами виднівся окраєць вулиці, освітленої гасовими ліхтарями, вздовж якої час від часу пропливали людські постаті, закутані в теплий осінній одяг.

— Я матиму до вас одне прохання, — притишеним голос сказав комісар, — чи не могли б ви взяти зі собою завтра лист, а у Львові передати його директору поліції Вільгельму Шехтелю?

— Думаю, міг би, — відповів боксер, — от тільки поліцію я недолюблюю...

— Не турбуйтеся, в листі я написав, що ви робите величезну послугу закону.

— Коли так, то жодних проблем.

Вістович дістав із нагрудної кишені запечатаний конверт і вручив його Лисаку.

— Гарної дороги, — побажав комісар, ідучи до дверей.

— Побачимось у Львові, — несподівано промовив боксер.

Вістович усміхнувся.

— Буду радий запросити вас до «Шкоцького кафе» на гальбу пива, — сказав він на прощання.

Комісар зійшов униз, минув рецепцію і вийшов з готелю на вулицю. Несподівано просто перед собою він побачив довгу постать Удо Вінкеля, що, стоячи неподалік свого авто, задумливо курив сигару. На шанобливій віддалі від свого шефа виструнчилися водій і двоє охоронців.

— А, Вістовичу... — промовив він, зауваживши комісара. — Як вам поєдинок?

— Незабутній, — відповів той.

Вінкель неквапом наблизився.

— Не дуже розчаровані, що львів’янин програв?

— Ні, що ви. У чесному поєдинку перемагає найкращий.

Мафіозі чомусь дивився на нього так, ніби хотів проткнути поглядом наскрізь.

— Там, за столом, ви повідомили нам цікаві речі, — продовжив Вінкель, — тепер під підозрою всі. І вже ніхто не спатиме спокійно. Включно зі мною.

— Ви поза підозрою.

— Он як? І чому ж?

— Бо якби вам запраглося, то ви б і так могли порішити будь-кого з цього товариства без шкоди для себе. А оскільки кожен з них вам по-своєму корисний, то й убивати немає змісту. Ані Еберта, ані полковника, ані фабриканта, ані тим більше статс-секретаря фон Гарпе. Звідси висновок, що й до дійсних смертей, які я розслідую, ви не маєте стосунку.

Вінкель усміхнувся і випустив з рота струмінь сивого диму.

— Маєте рацію, — згодився він. — Що ж, гарного вечора, комісаре.

Вістович відповів таким же побажанням.

— До речі... — гукнув йому в спину Вінкель.

Львів’янин озирнувся.

— Завтра вранці родина забирає з моргу тіло мого друга Бартоломея. О третій по полудню на Старофарному цвинтарі відбудеться похорон. Не хочете прийти? — сказав він це таким тоном, ніби насправді запрошував на веселий прийом.

Комісар зрозумів, що відмовлятися не слід.

— Обов’язково буду, — кивнув Вістович і, вже не зупиняючись, пішов далі вулицею. Минувши гарно освітлену Аркадію та Брауншвайзького лева [38] Тепер неіснуючий пам’ятник, встановлений на честь перемоги Пруссії в битві при Наході, коли війська генерал-фельдмаршала Штайнмеца завдали поразки австрійцям. на площі Вільгельма комісар вийшов на Берлінерштрассе. Біля Польського театру чоловік раптом сповільнив крок. У шиї неприємно занило. Так буває тільки в одному випадку — коли хтось за ним стежить. Здатність відчувати на собі ворожий погляд виробилася в нього за роки поліційної служби і вкрай рідко підводила. Зупинившись, комісар дістав цигарку і, закурюючи, обернувся, мовби для того, аби заховати вогонь від зустрічного вітру...

Після цього, мовби прогулюючись, повернув на Мюллерштрассе, що вивела його на Санкт-Мартін. Тут Вістович, дослухаючись до кроків позаду, остаточно переконався, що за ним стежать. Дійшовши так до руїн Берлінської Брами, львів’янин рвучко озирнувся. Як і слід було чекати, за десяток метрів від нього також зупинився високий чоловік у темному пальті й капелюсі. Вони були самі серед просторої площі, стояли один навпроти одного, тож уникати подальшої розмови видавалося безглуздо.

— Доброго вечора, пане Вістовичу, — привітався незнайомець. Він говорив німецькою з сильним російським акцентом.

— Доброго вечора... — відповів комісар. І за мить додав: — ...пане Дємідов.

— Я волів би, щоб мене називали графом, — виправив його росіянин, підходячи ближче.

Певний час вони мовчали, ніби намагаючись краще розгледіти один одного. Однак погане освітлення їм заважало. Вістович тільки зауважив, що граф носить акуратну борідку і має худі впалі щоки.