Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Перший раунд минув мляво, і публіка лишилася незадоволеною. Звідусіль лунало свистання й обурливі вигуки. Підхмелілі чоловіки, оповиті хмарами тютюнового диму, вимагали від бійців видовища, а не «бабського герцю» чи «школярської шарпанини». Тому після короткої перерви обоє підбавили темпу й агресії, Ромко несподівано віддав центр рингу опонентові, а сам закружляв довкола нього, мов шершень, і раз по раз норовив «ужалити» Щипака в незакриті місця. Втім, і позенець не пас задніх: все частіше комбінуючи ліву й праву, засипав Лисака градом ударів, які хоч і влучали здебільшого в рукавиці, але були дошкульними й змушували того нервувати.

Глядачі нарешті зааплодували, проте знову вимагали від обох битися активніше. Тим, хто поставив на цей поєдинок грубі гроші, хотілося бачити кров і брутальність. Мистецтво боксу цікавило таких найменше.

Врешті в четвертому раунді доля всміхнулася львів’янину: влучивши Щипакові в живіт, він зігнув того навпіл, від чого позенець опинився просто перед ним, підставивши під удар відкриту скроню. «Попався ти, хлопче», — подумав Ромко, вкладаючи всю силу в свій коронний правий боковий. Саме так рік тому у Львові підставився йому непереможний доти чемпіон Яцко Візерман у поєдинку за Пугар Галичини. Бідолаха знепритомнів, і його довелося відливати водою просто на помості. Щипаку повелося трохи краще: глухо застогнавши, він звалився Лисакові під ноги. Той одразу ж відступив до свого кута, звідки спостерігав, як ринговий суддя відраховує над лежачим до десяти. Коли на рахунок «сім» Щипак все ще лежав, Ромко з полегшенням зітхнув і подумав, що вже завтра, не гаючись, вирушить до Львова. Грошей, які він тут заробить, вистачить, щоб жити без біди досить довго. Та все ж треба найперше відвідати матір у Брюховичах. Хоч живе вона близько, але сина бачить нечасто. Коли він був у неї востаннє? Півроку тому? Рік?..

На рахунок «дев’ять» сталося неймовірне: Щипак зіп’явся спершу на коліна, а тоді став на рівні ноги і навіть підстрибнув кілька разів, щоб остаточно прийти до тями. Ромко спостерігав за ним із подивом, який мішався з повагою, та все нутро його наповнилося злістю. Що ж це за дідько такий?.. Ледве дочекавшись, коли суддя накаже продовжувати бій, він кинувся на позенця, мов шуліка, прагнучи швидко завершити свою справу. Щипак, заховавши голову за рукавицями і напівзігнувшись, притулився до канатів, витримуючи шквал нових ударів і намагаючись хоч трохи відновитися. На його щастя, коли закінчився раунд, він все ще тримався на ногах, а в очах навіть перестало двоїтись. Ані Лисак, ані будь-хто інший в цьому клубі не знали, скільки разів Маркусові доводилося за останній час отак балансувати між притомністю і непритомністю та навіть між життям і смертю, змагаючись за шматок хліба чи за тепле місце для ночівлі. Щипак надто звик виринати з непам’яті, щоб здатися.

— Добий його! Прикінчи засранця! — кричали одні.

— Налийте йому випити! — вимагали інші. — Дайте хлопові шнапсу!

— Я сам тебе вб’ю, якщо не вистоїш!

— Пестиш його, як шльондра! Пупи по-чоловічому, курва!

У п’ятому й шостому раундах Лисак метався по рингу, мов звір у клітці, що вже відчув запах крові своєї жертви, а та якимось дивом від нього вислизнула. Все частіше вдавалося влучити в суперника, проте жоден удар не відправив Маркуса на долівку знову. Натомість сам Ромко майже не захищався, подекуди лишаючи голову небезпечно відкритою. Щипак добре це помічав і врешті в сьомому раунді зробив те, що задумав на самому початку: швидко викинув кулак львів’янину назустріч і, хоч той встиг трохи відхилитися, поцілив йому над лівою бровою.

Лисак наче й помітив небезпеку, проте інстинктивно відчув, що удар не буде сильним. Такого можна не боятися і, навіть діставши трохи по голові, рухатися далі. Та яким же було його здивування, коли Щипак лупнув настільки сильно, що в очах потемніло, а світ навколо завертівся, як чортова дзиґа. Безпомічно змахнувши руками, Ромко упав навзнак і навіть не чув, як суддя відрахував над ним свою десятку.

Вістович, забувши про випивку, спостерігав, як Лисака приводили до тями, а коли той врешті підвівся, лікар провів його в роздягальню. Тим часом суддя оголосив про перемогу Щипака. Частина гостей вдоволено зааплодувала. Очевидно, це раділи ті, хто поставив на нього гроші. Ця мить тріумфу була для Маркуса короткою. Невдовзі про нього забули, і ніхто навіть не дивився убік рингу. Зійшовши з помосту, боксер подався геть, зникнувши за якимись дверима, одразу за рингом.