Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Біля самих дверей він озирнувся й востаннє на неї подивився. Цій жінці пасував розпач. Жодна емоція ніколи не псувала її вроди.

Позенський люксовий готель «Велика Пруссія» на Вільгельмштрассе славився тим, що бурбон найвищого ґатунку сюди постачали прямісінько з Америки. Здоровенні діжки з цим чудовим напоєм вантажили на пароплав у Нью-Йорку і розвантажували за тиждень у Гамбурзі, звідки вони прямували до Позена. Шлях до гурманських ротів і горлянок не близький, але вартий того, бо декотрі поціновувачі такої добірної випивки готові були переплачувати ледь не вп’ятеро.

Вістович трохи потримав у руках склянку з грубезним дном, наповнену бурбоном на чверть, а потім з насолодою зробив перший ковток. Алкоголь приємно вжалив губи і божественним полум’ям запалав у горлі. Потім проник у нутро, зігріваючи і заспокоюючи, здавалося, саму душу. Понад усе комісарові хотілося зараз опинитися зі своєю склянкою де-небудь наодинці. Наповнити її знову, коли вона спорожніє, вихилити другу, потім третю. Впитися врешті-решт, розбавляючи випивку лише цигарками, і досягнути блаженного стану, коли найважчі думки стають легшими за ефір... Втім, замість цього львів’янин мусив сидіти у скрипучому шкіряному кріслі й бачити перед собою чотирьох мовчазних чоловіків, що потягували зі склянок той самий чудовий бурбон і курили дорогі сигари. Він добре їх знав, попри те, що наживо бачив уперше. У папці, що передав йому в Берліні Удо Вінкель, зберігалися фотографії та біографії кожного з них. Якраз поряд із посмертними світлинами Ціммермана, Дрезена й Лютке та детальним описом обставин, за яких було знайдено тіла.

Вістович іноді поглядав поверх мовчазних голів навпроти й бачив яскраво освітлений боксерський ринг, де за півгодини зійдуться двоє першокласних бійців: Ромко Лисак з Лемберга і позенець Маркус Щипак. При вході до клубу кожен охочий міг зробити ставку на того чи іншого, а імпресаріо, не шкодуючи зусиль і красномовства, розповідав, що ці двоє — справжні відчайдухи. Своїх попередніх суперників на цьому самісінькому рингу вони практично знищили, розірвали на шмаття, вибили з них душі. А то ж були справжні зарізяки!

Ім’я Ромка Лисака зашкребло Вістовичу слух. Авжеж, це був той самий його попутник з берлінського поїзда. Так от чому молодий боксер не зізнався, чого їде до Позена. Безперечно, участь у таких поєдинках має бути таємною.

— Цей Лисак походить з Ґаліції, — зробивши таємничу мармизу, розповідав комусь імпресаріо. — Чи ви знаєте, дорогенькі, де знаходиться той край? Аж на Півночі. І вкритий він цілорічно снігом...

— А ви, здається, також з Лемберга? — хмикнувши від почутої нісенітниці, запитав комісара Ніцпон.

Вістович кивнув.

— Так, із Півночі, — він радо розпочав розмову, бо мовчанка була незручною і здавалася безглуздою.

Присутні реготнули.

— І як просувається ваше розслідування? — обережно поцікавився полковник. — Адже пан Вінкель найняв вас саме для цього. Я не помиляюся?

— Не помиляєтеся, добродію. Та я б волів дочекатися господаря цього вечора, щоб розмовляти про такі речі.

— Ох, звісна річ. Даруйте.

— Втім, ви мусите знати, пане комісаре, що ми чекаємо якнайшвидших результатів, — діловито зазначив фон Гарпе, — все це й так затягнулося.

— Запевняю, пане статс-секретарю, що я й сам не маю іншого вибору, яку найкоротший термін завершити слідство. Тож наші бажання збігаються, — Вістович мовив категорично, хоч і намагався додати в слова деякої доброзичливості.

— Наш друг фон Гарпе всього лише намагається сказати, що відома нам справа має також і державне значення. І навіть міждержавне, — примирливо сказав Еберт. — Ми зовсім не збираємося на вас тиснути, пане Вістовичу. Лише хочемо донести усю важливість та разом з тим і делікатність цієї... еммм... не надто приємної оказії.

Замість відповіді комісар підніс до рота склянку й знову втупився у бурбон.

— Ну от, варто було вас зібрати разом, як ви одразу ж посперечалися, — почувся голос Удо Вінкеля.

Поставивши склянку на стіл, комісар побачив його самого. Господар вечора стояв перед ними, одягнений як завжди в бездоганний гарнітур, і, спостерігаючи за ними, цинічно посміхався.

— Це аж ніяк не суперечка! — поспішив сказати полковник. — Радше — ділова розмова.

— Коли так, то давайте продовжимо, — сідаючи в крісло, сказав мафіозі. — Думаю, пан Вістович не проти поділитися з нами своїми першими спостереженнями. Чи не так, комісаре? У вас чверть години, доки не оголосять про початок бою, — він легенько кивнув у бік рингу.