— У цей самий час?
— Якщо вам зручно.
— Цілком.
Вони попрощались, і Вістович, вийшовши на вулицю, з приємністю вдихнув на повні груди свіжого повітря. Тепер йому важко уявлялося, як він міг сидіти всередині. Подумки комісар радо відзначив, що робітничі кнайпи у Львові, десь на Замарстинові, наприклад, таки значно затишніші.
Прискоривши крок, Вістович подався убік залізничної станції, маючи намір повернутися в Шпандау та, по можливості, знову поговорити з Анною. Важливо було, щоб вона в деталях пригадала свою розмову з Лютке. Її спогади — це єдине, що він мав у цій справі. Принаймні поки що. Можливо, сьогодні вона почувається краще, тому й розповідь її буде змістовнішою.
Втім, більше за все комісару хотілося повернутись додому й не ризикувати кар’єрою. Побачивши вчора Анну і відчувши її ставлення, він зрозумів, що допомагатиме просто тому, що дав слово. Про жодні почуття більше не йшлося.
Чоловік пройшов пустирем, а потім дорога вкотре повела його під масивний бетонний міст. «Берлін запам’ятається мені цими мостами», — подумав комісар, дослухаючись до хрускоту щебеню під взуттям. Йти залишалося недовго, тому Вістович більше не поспішав. Поїзд до Шпандау з тутешньої станції мав би відходити лише за півгодини.
За наступним поворотом Вістович зненацька побачив перед собою авто. Нічого дивного в цьому не було, у Берліні автомобілі траплялися значно частіше, ніж у Львові, але цей чорний «NW» [28] Nesselsdorfer Wagenbau-Fabriks-Gesellschaft (NW) — моравський автовиробник початку XX століття, пізніше перейменований на «Tatra».
стояв поперек вузької дороги, цілком її перегородивши. Комісар спершу подумав, що автомобіль заглох, як нерідко траплялося з цими новинками, проте поруч із машиною раптом з’явилися дві чоловічі постаті. Склавши руки на грудях, вони мовчки дивилися на Вістовича, чекаючи, доки той наблизиться.
— Прохід перекрито? — якомога приязніше запитав комісар.
— Перекрито для вас, пане Вістовичу, — відповів той, що стояв праворуч.
— Звідки ви знаєте, як мене звати?
Чоловік дістав з кишені пістолет.
— Менше знаєш — довше живеш. Чули таку приказку?
— Чув, — промовив комісар, вдруге за сьогодні жалкуючи, що беззбройний. Свого поліційного «Ґассера» [29] Восьмизарядний револьвер, який виготовляла австрійська компанія «Rast&Gasser» з другої половини XIX ст.
він мусив здати перед від’їздом.
— Сідайте в машину, — наказав чоловік з пістолетом, — далі ви поїдете з нами.
Ступивши крок убік, він прочинив задні двері. Щойно Вістович опинився всередині, сів навпроти нього, ні на секунду не опускаючи зброї. Виглядало, що варто комісару зробити бодай один зайвий рух, як цей тип без жодного вагання продірявить йому живіт.
Інший незнайомець вмостився за кермом. Трохи пошпортавшись із ключем, він завів двигун, і вони рушили. Певний час за вікном виднілися одноманітні вулиці з сірими невисокими будинками, але згодом Вістович став упізнавати берлінське середмістя. Ще більший подив викликало в нього те, що авто зупинилося біля Королівської Опери.
— Тут ми виходимо, — сказав йому сусід по сидінню, — пістолет я триматиму в кишені, тож не робіть дурниць. Як тільки щось запідозрю, прострілю вам гузно. Зрозуміло?
— Ще й як, — відповів комісар. — Зайдемо всередину? — запитав він, киваючи в бік Опери.
— Так, але з чорного входу. Вивалюйтеся!
Вийшовши з авто, чоловіки обійшли будівлю, оминувши парадний вхід і опинившись перед металевими дверима, до яких вів чималий поріг. Двері виявилися незамкненими. За ними тягнувся довгий напівтемний коридор, що врешті вивів у просторе фойє. Звідси Вістовича повели сходами кудись угору, доки врешті не підштовхнули до ще одних дверей, за якими знаходилась ложа. Перше, що побачив комісар, — чиюсь спину у чорному піджаку. Хтось невідомий зручно розвалився у театральному кріслі й спостерігав, як унизу на сцені розміщуються музиканти.
— Пане Вінкелю, — притишеним голосом озвався до нього конвоїр Вістовича.
Той, не озираючись, подав знак підійти. Комісара знову підштовхнули, і він ступив кілька кроків, доки не опинився зовсім поруч з одиноким глядачем. Звідси стало видно, що партер, як і ложі, зовсім порожній.
— Сідайте, — не відводячи погляду від сцени, запросив Вінкель.
Вістович сів на сусіднє крісло. Двоє типів тим часом вийшли за двері.
— Знаєте, хто цей бородань унизу? — запитав глядач і вперше подивився на комісара.
— Ні, — відповів той.
Читать дальше