Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Спогад про рідне місто наповнив його якоюсь дивною сентиментальною гіркотою. Це його здивувало, бо востаннє Вістович відчував подібне ще в юності, коли служив в армії, а потім під час навчання у військовій академії. Його кавалерійський полк знаходився під Віднем, а Термілак [32] Терезіанська військова академія, заснована імператрицею Марією-Терезією 1751 року. — у Вінер Нойштдті [33] Місто на південь від Відня. . Таким чином, молодий кавалерист, а потім і штабс-капітан, не був у рідному місті майже п’ятнадцять років. Коли вирішив покинути військову службу, то ні на мить не сумнівався, де житиме далі. Поступивши в Лемберзі на поліційну службу, він одразу зрозумів, що обрав собі, мабуть, не найкращу роботу, але про своє повернення не шкодував. Прослуживши ад’юнктом, Вістович досить швидко отримав звання комісара другого класу, а потім і першого. На щастя, сяку-таку кар’єру в рідному місті збудувати вдалося.

У відділенні пошти чоловік замовив телефонну розмову. Коли вказали на вільний апарат, він дістав з кишені записника і, віднайшовши там потрібний номер, повільно набрав його на диску.

— Am Apparat , [34] Слухаю (нім.). — почув він жіночий голос.

Вістовича це трохи збентежило, оскільки він чекав, що відповість чоловік. Однак все ж промовив:

— Добрий день, пані Вінкель. Мене звати Адам Вістович. Я хотів би поговорити з вашим чоловіком.

— Ми знайомі? — несподівано перепитала жінка.

— Гадаю, що ні.

— Тоді звідки ви знаєте, хто це.

— Річ у тому, що пан Вінкель сам мені дав цей номер, отже, крім нього...

— Гаразд, я його покличу.

— Спасибі.

Кілька хвилин комісар слухав лише потріскування і якийсь віддалений шум у слухавці. Врешті озвався чоловік.

— Так, Вістовичу, — сказав він знудженим голосом.

— Чи могли б ми зустрітися, пане Вінкелю?

— Це необхідно?

— Переконаний, що так.

З того боку вдруге нависла пауза. Чути було, як мовець, очевидно, роздумуючи, стукотів пальцями по стільниці.

— Гаразд. О другій я збираюся пообідати в ресторації «Кайзер» на Александерплац. Можете туди під’їхати.

— Дякую.

Не сказавши більше ні слова, Вінкель поклав слухавку. Вістовичу ж тепер довелося розпитувати, як потрапити до центру.

Дістався він, проте, без запізнення. Вінкель сидів за столиком на другому поверсі у товаристві вродливої чорнявки. Очевидно, це була його дружина. Побачивши комісара, він махнув йому рукою, запрошуючи сісти поруч.

— Ви обідали, пане Вістовичу? — ґречно поцікавився Вінкель, коли той до них приєднався.

— Щиро кажучи, ні, — зізнався комісар, — але я не хотів би вам заважати. Маю лише невеличке прохання.

— Прохання? — Вінкель посміхнувся. — Воно якось стосується нашої справи?

— Без сумніву.

— Тоді я слухаю.

Помітивши сумнів комісара, Вінкель додав:

— Можете говорити при моїй дружині. Ми з Клавдією не маємо секретів одне від одного. Майже не маємо... — з лукавою посмішкою додав він.

— Минулої ночі загін фрайкору напав на зібрання комуністів, — почав Вістович. — Гадаю, їх було затримано й передано берлінській поліції...

— Святі небеса! — вигукнув Вінкель. — Тільки не кажіть, що ви комуніст, Вістовичу! Хоча, нічого дивного. Ви ж зі східних теренів.

— Я служу в поліції, тому не можу бути комуністом, — заперечив комісар.

— Але можете поділяти їхні ідеї, — знущальним голосом продовжив Вінкель.

Вістович гостро відчув, що радо пристрілив би цього негідника.

— Їхні ідеї мені також чужі.

Клавдія з докором глянула на чоловіка.

— Ну, гаразд, — вгомонився той. — То що саме вам потрібно від мене?

— Чи могли б ви домогтися звільнення такого собі Франка Більмера?

— З берлінської в’язниці... — з сумнівом проговорив Вінкель. — Гаразд, я спробую. Це все?

— Так, — Вістович підвівся, збираючись їх залишити.

— Як ваше розслідування? — затримав його мафіозі. — Були на місці вбивства Дрезена?

Комісар кивнув.

— Звісно. Але боюся, там шукати вже нічого. На щастя, в папці, яку я від вас отримав, є всі необхідні матеріали.

— Радий, що робота йде, — сказав Вінкель. — У Берліні у вас ще два дні. Потім ви поїдете зі мною в Позен. Тіло мого друга Бартоломея все ще в морзі, тож ви зможете його оглянути.

— Як скажете.

— І ще: сподіваюся, ви любите бокс?

— Чому ви запитуєте?

— За три дні я влаштовую фінал між двома чудовими бійцями. Переможцями відбіркових поєдинків. Ці двоє — кращі з кращих. І один із них походить з Лемберга. Вам буде за кого вболівати...