Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Це Макс Брух. Як на мене, геніальний диригент і композитор. Сьогодні в нього генеральна репетиція. Без глядачів.

— Глядачі все-таки є, — зауважив комісар.

— Так. Я можу приходити в цей зал, коли хочу. А сьогодні вирішив запросити й вас.

— Що ж, дуже люб’язне було запрошення.

Вінкель усміхнувся.

— Даруйте, якщо порушив ваші плани.

Оркестр тим часом розпочав репетицію. Спершу вступили фаготи, валторни й гобої. Потім скрипалька-солістка, а далі й решта музикантів.

— Тепер поговоримо, — сказав Вінкель.

Вони були доволі високо, тому музика на сцені зовсім не заважала чути один одного.

— Мені відомо, хто ви, пане Вістовичу. Як виявилося, про вас добре знають навіть у Берліні. Принаймні мені розповіли, що ви — один з найкращих австрійських слідчих. Дивно, зізнаюся, чому вас досі тримають у тому Лемберзі. Як на мене, вам місце в столиці.

Вінкель зробив паузу, мовби чекаючи, що скаже на це комісар, але той змовчав. Тоді він продовжив:

— Як ви знаєте, в Берліні нещодавно відбулося два гучних убивства. Вбито спершу банкіра Штефана Дрезена, а згодом слідчого Кріпо Йоахіма Лютке. Ще раніше знайшли мертвим підприємця Фелікса Ціммермана. І вже зовсім нещодавно за схожих обставин загинув мій близький друг і соратник...

— Мої співчуття, — сухо сказав комісар.

— Не треба цинізму, — в очах Вінкеля зблиснув диявольський вогник. Мовби побоюючись обпалити ним співрозмовника, він перевів погляд на сцену.

— То що ви хочете від мене? — запитав Вістович.

— Знайдіть убивцю, — співрозмовник відчеканив кожне слово. — Або убивць. Розплутайте цей бісів клубок.

— Хіба цим не займається тутешня кримінальна поліція?

— Після смерті Лютке там залишилися самі лише ідіоти. Він був найкращим.

— Я можу відмовитися?

Вінкель засміявся. Могло здатися, що йому розповіли добре знайомий, але від того не менш кумедний жарт.

— Ви не відмовитеся, пане Вістовичу.

— Чому ж? Бо не вийду звідси живий?

— Не лише тому, комісаре. Я знаю, що привело вас до Берліна. Мої люди бачили, як ви обстежували помешкання Лютке... Ви намагаєтесь допомогти цій актрисі, Анні Каліш. Чи не так? Хто вона вам? Сестра? Коханка? Дружина?.. Гаразд, я дізнаюся.

— Не треба, — Вістович не впізнав свого голосу.

— Добре, як скажете... — Вінкель з несподіваним акторським талантом зобразив на обличчі смирення. — Бачить Бог, я не хотів, аби наша розмова заходила в таке русло, але ви мене змусили. Втім, я маю для вас дещо, і це, без сумніву, додасть вам ентузіазму.

Вінкель сягнув до внутрішньої кишені піджака і дістав звідти конверт.

— Ось візьміть. Тут чек на двадцять тисяч марок. Ще стільки ж ви отримаєте, коли вбивця буде в моїх руках.

Вістович доклав титанічних зусиль, щоб приховати радісне збудження, яке, мов електричний розряд, пробіглося по його тілу.

— Але... я зовсім не знаю фактів... — розгублено промовив він.

— Я подбав про це. Позаду вас на кріслі лежить паперова папка. Там зібрано все, що слід знати. Ви читайте, а я трохи послухаю музику. Обожнюю цю частину концерту.

В одну мить Вінкель, здавалося, забув про співрозмовника і, заплющивши очі, з насолодою прислухався до чарівних звуків, що долинали зі сцени. Ніби й не було цієї напруженої розмови, шантажу, погроз і врешті підкупу...

Він сидів так рівно чверть години, доки Вістович переглядав папери, фотографії, рапорти, висновки експертів і вирізки з газет. Все, що насправді описувало ту халепу, в яку він потрапив. Бо попри велетенську суму, яка так несподівано йому дісталася, комісар розумів, що ці гроші цілком можуть бути останніми в його житті. «Треба хоч розважитись як слід», — подумав він перед тим, як Вінкель знову глянув у його бік.

— Що скажете? — запитав той.

— А що думаєте ви? — питанням на питання відповів Вістович. — Адже у вас також мусять бути здогади.

— Звичайно, — погодився Вінкель, — ви встигли прочитати договір, який ми уклали з добродіями фон Гарпе, Ебертом та всіма іншими?

— Встиг, — сказав комісар.

— Цілком імовірно, що до вбивств причетний хтось із них. Але це тільки здогад...

Вінкель раптом підвівся.

— На все добре, комісаре, — попрощався він, — було приємно познайомитись із вами.

— Мені також, — збрехав Вістович.

— Раджу дослухати концерт, — додав той, прямуючи до виходу з ложі, — Брух — прекрасний композитор. Я б сказав, геній.

Двері за ним зачинилися, і комісар залишився в ложі сам.