— Домовитися з ким?
— Зі мною, звісна річ.
— Отже, ви здаєте кімнату?
— Так, інакше не теревенив би тут з вами... Додатково можу запропонувати знижки на обіди в цій кнайпі.
— Звучить заманливо, — усміхнувся комісар, якому справді засмакував тутешній шніцель.
— То як? Домовилися?
— Не бачу причин відмовлятись, якщо візьмете помірну плату.
— Більш ніж помірну, обіцяю. До того ж вам дістанеться ціле помешкання, оскільки крім вас там і так ніхто не житиме, — сказав господар і подав співрозмовнику руку. — Мене звати Макс Баум.
— Адам Вістович, — представився комісар у відповідь.
— Ві-сто-вич, — ледве повторив той, — звідки ви?
— З Лемберга.
— Це в Австрії?
— Так, в Ґаліції.
— Що ж, почекайте хвилинку, я візьму пальто й одразу підемо. Тут недалеко.
Вістович кивнув. «Хоч у чомусь сьогодні поталанило», — подумав він. За чверть години Макс віддав йому ключі від старого, але все ще придатного для життя присадкуватого будинку, що верандою виходив на той самий парк, через який комісар ішов сьогодні до Анни. Взявши, як і було домовлено, невелику платню на тиждень вперед, Баум побажав гарного вечора й пішов назад до своєї кнайпи. Вістович з приємністю простягнувся на старому скрипучому ліжку і, накрившись облізлим коцом, одразу міцно заснув.
Вранці наступного дня прокинувся від собачого холоду Звечора слід було запалити п’єц, але він надто стомився з дороги. Чоловік пішов на кухню, вмився крижаною водою з крана й запалив гасовий примус, на якому вже стояв незграбний чайник з водою. Якщо чаю тут не знайдеться, то можна просто випити теплої води, щоб розігріти захололе нутро. Та, на щастя, чай знайшовся.
Поставивши перед собою гарячу чашку, Вістович вмостився за столом на веранді і запалив першу на сьогодні цигарку. Була тільки сьома, і в парку за вікном панував морок. Крізь шибку вчувався тільки вологий холод і запах неприбраного листя. Думки в голові комісара ще погано трималися купи, проте чай і тютюновий дим потроху приводили їх до порядку.
Вістович пригадав свій учорашній візит до Анни. Не зрозуміло, чого саме боїться його дружина, адже з моменту вбивства Лютке минуло достатньо часу і досі нічого не сталося. Найпевніше — ніщо їй взагалі не загрожує, але оскільки він вже тут, то можна якнайретельніше розібратися з цією справою. Принаймні настільки добре, наскільки це можливо.
Допивши чай, комісар як міг привів до порядку свій зім’ятий гарнітур і, зачинивши двері будинку, подався на двірець, де сів на перший поїзд до Берліна. Там йому знову довелося зробити пересадку, і близько восьмої тридцять Вістович вже був біля Рінгбану. Будинок, в якому жив Лютке, впізнавався здалеку: обгорілі стіни й дах, на другому поверсі вибиті вікна. Поліціянтів поруч видно не було, як, зрештою, будь-кого іншого. Складалося враження, що люди залишили це місце або ж їх виморила якась невідома хвороба. Сусідні будинки також непривітно зиркали на випадкового зайду. Тутешню густу тишу лиш час від часу розбивав стукіт коліс ближньої залізниці.
Піднімаючись сирими сходами, Вістович намагався уявити, що Лютке хотів сказати перед смертю Анні. Попрохати її про допомогу в розслідуванні? Як свідчили газети, він провадив справу загибелі відомого банкіра... Малоймовірно. Попередити про небезпеку? Можливо. Але як, чорт забирай, він узагалі міг вийти на його дружину? Яким чином перетнулися дороги професійного поліцейського і актриси Шаушпільгауза, яка до того ж лише рік як перебралася до Берліна?
Двері на другому поверсі безпомічно висіли на верхній завісі. Мабуть, пошкодили пожежники або мародери. Вістович обережно відхилив їх і зайшов до приміщення без жодних меблів, що було колись житлом берлінського комісара. На стінах де-не-де залишилися рештки шпалер, що висіли, мов клапті шкури якогось убитого звіра. Крізь розбиті вікна люто вривався холодний вітер і нишпорив порожніми кімнатами, наче маніяк у пошуках жертви.
Комісар обережно пройшов не надто довгим коридором, що привів у вітальню. Тут було найпросторіше і найсвітліше, якщо тільки ці два слова пасували для опису такого понурого місця. Зненацька позаду Вістовича почулися кроки. Комісар вже хотів озирнутися, але тієї ж миті клацнув револьверний запобіжник і хтось звів курок.
— Ані руш, — спокійно наказав йому чоловічий голос. І коли переконався, що той його слухається, додав:
— Тепер поверніться. Повільно...
Вістович зробив, як було сказано. Перед собою він побачив худорлявого чоловіка, що цілився в нього зі старого «Маузера». Чоловікові було на вигляд під тридцять. Одягнений у сіре зношене пальто і картату шапку, яку зазвичай беруть для прогулянок поза містом.
Читать дальше