Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Саме так... Дуже точна аналогія, — в один голос заговорили всі четверо.

— Поєдинки ще не закінчено, — додав Вінкель. — Тому насолоджуйтеся. Гарних вражень.

З цими словами він залишив їх, перейшовши в іншу залу, де на нього чекали за картярським столом.

Небо над Берліном простягнулося похмурим куполом, що металевим блиском віддзеркалювався у неспокійних водах Шпрее. Брудно-червона баржа, навантажена піском, ліниво пірнула під міст і зникла десь у напрямку Руммельсбурґа [25] Район Берліна. . Вістович навіть розгледів вантажника у брудній робі, що сидів на чорних вологих дошках, байдуже курив і спльовував просто в річку. Йому й самому запраглося курити. Цигарки завбачливо прихопив ще з Лемберга. До того ж одразу кілька пачок. І, як виявилося, не прогадав — куриво тут було значно дорожчим, аніж вдома.

Міст, під яким пройшла баржа, був залізничним. За останні півгодини ним вже двічі проїхав поїзд, заповнюючи простір довкола себе густою парою і нестерпним гуркотом. Вістович сам ще дві години тому сидів у вагоні і знуджено споглядав осточортілий пейзаж за вікном. Від Лемберга до Позена з ним у купе їхав молодий чоловік. Неговіркий, але з ним вони бодай грали в карти, вбиваючи час. За давньою звичкою, комісар потай уважно до нього приглядався, намагаючись зрозуміти, що це за один. З вигляду йому було десь двадцять п’ять або тридцять років. Хоч, може, віку додавали міцна статура й неголені підборіддя та щоки. Обличчя, втім, мав чесне, відкрите, як у молодого священика або солдата-новобранця. Однак Вістович звернув увагу на його руки. Точніше, на його кулаки. Міцні, мов кувалди, збиті. Шкіра місцями здерта. Без сумніву — цими кулаками чоловік послуговується часто. І тільки коли поїзд під’їхав до станції Позен і вони попрощалися, комісар зрозумів, що десь вже його бачив раніше. Де саме, він згадав аж у Берліні: рік чи два тому Вістович випадково потрапив на відкриті міські змагання з боксу. Тоді цей молодик яскраво переміг у напівсередній вазі й став чемпіоном міста. Звали його Ромко Лисак. «Втім, яке це вже має значення», — подумалось комісару, коли боксер невідомо чому пригадався йому тут, на березі Шпрее.

Вістович запалив цигарку й поглянув у інший бік. Крізь власний тютюновий дим він побачив ще одну сіру дугу мосту, за якою важкими куполами тягнувся вгору Берлінський собор. Здається, слід іти якраз у той бік. Десь там знаходиться Шаушпільгауз, в якому працює Анна. Піднявши валізу, що досі тулилася до його ноги, наче пес, комісар подався розміреним кроком уздовж набережної.

Анни в театрі не було. Проте вахтер після довгих вмовлянь і розглядання поліційної бірки й документів Вістовича таки погодився дати її адресу Анна, як виявилося, жила поза Берліном, в містечку Шпандау. Очевидно, винайняти житло там було набагато легше. На щастя, поїзди вирушали у тому керунку щогодини, тож з театру Вістович рушив одразу на головний двірець. Прибувши в Шпандау, комісар узяв фіакра і за чверть години опинився біля потрібного будинку.

Актриса мешкала біля затишного парку, що тягнувся уздовж неглибокої річечки, яка далі впадала, мабуть, у Шпрее. У парку росли переважно старі клени, каштани і дуби, що рясно засипали долівку своїм широким іржавим листям. Серед цього листяного моря виднілися дві стрімкі алеї, вздовж яких стояли потріскані від часу дерев’яні лавки.

Будинок налічував тільки два поверхи. Квартира Анни була якраз на другому. Піднявшись сходами, комісар завмер на хвилинку біля потрібних дверей, а тоді обережно натиснув на кнопку дзвінка. Спершу ніхто не відчиняв, і коли він подзвонив удруге, з того боку почулися обережні кроки.

— Хто там? — почув він жіночий голос, який не належав його дружині.

— Моє прізвище Вістович, — трохи розгублено відповів чоловік. А потім додав: — Я з поліції.

— З поліції? — здивувалася жінка. — Що вам потрібно?

— Я шукаю Анну Каліш... Вона тут живе?

Кілька секунд тривала тиша, а потім почулося клацання замка. Двері відчинилися. На порозі постала молода білявка у строгому, як для пішої прогулянки, одязі. Комісар зняв капелюха і привітався.

— Доброго дня, пане Вістовичу, — відповіла жінка. — Пробачте, я не знала, що Анна чекає на вас. Прошу заходити...

— Пані Каліш удома? — знову уточнив комісар.

— Так, — кивнула білявка. — Дещо зле почувається, тому залишилася сьогодні в ліжку.

— А ви...

— Я її подруга. Анна попросила мене побути з нею. Давайте ваше пальто і капелюха...