Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Перших таких непроханих гостей його люди швидко прибрали... Човнярі й поліціянти два дні виловлювали їхні понівечені тіла з Варти. Але невдовзі стало зрозуміло, що проблему звичним чином не вирішити: росіян у Позені та інших містах ставало усе більше, поводилися вони дедалі зухваліше і, зрештою, згуртувалися у власний міцний кримінальний осередок.

Та Вінкель дістав підтримку з найнесподіванішого боку. Одного дня йому повідомили, що його, боса позенської мафії, хочуть бачити в Генштабі. Він спершу від душі розреготався, сприйнявши це за жарт, проте запрошення невдовзі підтвердилося. Вінкель сам призначив зустріч на нейтральній території — у номері-люкс готелю «Велика Пруссія». На зустріч до нього прийшли Фрідріх Еберт і полковник Альсдорф. Вінкель не приховував подиву, побачивши перед собою цих людей, і вже збирався закинути який-небудь цинічний жарт зі свого безмежного арсеналу, але досить швидко зрозумів, що їх привело і в чому, власне, полягала справа...

Не лише російські пройдисвіти, злочинці та авантюристи звернули свій погляд на Захід. Була реальна загроза, що цілком легальні ділки створять конкуренцію тутешнім підприємцям. Від їхньої присутності на ринку могла добряче постраждати економіка імперії, адже товари росіян значно дешевші, хоч, звісна річ, нікудишньої якості, проте чи обходить це звичайного покупця? Але найбільшою загрозою полковник Альсдорф вважав російських шпигунів. Власне з ними, цими паскудними щурами, що проникали в найглибші закутки державного апарату, він мав намір боротися в першу чергу Дві імперії, Російська та Німецька, офіційно зберігали дружні стосунки, тому до відкритих методів боротьби вдаватися було зась. Ця війна за територію мала стати таємною. І ось тут інтереси полковника Генштабу Альсдорфа, політика Фрідріха Еберта, банкіра Штефана Дрезена, а також фабрикантів Ніцпона й Ціммермана та статс-секретаря фон Гарпе цілком збігалися з інтересами Удо Вінкеля. Адже в разі перемоги виграють усі.

Та не встиг цей новостворений синдикат завдати бодай найменшого удару, як Ціммермана знайшли мертвим. Потім настала черга Дрезена... Хтось убивав їх на випередження. Це лякало й сердило одночасно, а залізного боса позенської мафії нестерпно бісило.

Удо Вінкель пробув у своєму номері лише двадцять хвилин, проте цей короткий відрізок часу й доволі обмежений готельний простір вмістили в себе, мабуть, найбільшу його таємницю і єдину слабкість, яку цей залізний чоловік старанно приховував від інших. Розпакувавши валізу, найперше він дістав із неї невелику паперову коробку, де зберігалося кілька ампул з рідиною бурштинового кольору. Одну з них чоловік обережно розламав надвоє, не проливши при цьому ані краплини, а тоді випив увесь вміст одним ковтком. Тоді сів у крісло, прислухаючись, як поволі зникає нещадний біль у шиї, вгамовується тремтіння колін і рук, а найголовніше — стихає шум у голові, який паралізував думки. Він був схожий на звуки водоспаду, що невідомо як сформувався у його черепі десь там, біля потилиці, яка витримала колись удар його заклятого ворога, контрабандиста й убивці Іцка Бернштайна. Вже покійного. Удо власними руками задушив його, перед цим видавивши тому очі, наче збирався залишити їх собі на згадку. І тепер здавалося, що Іцек нагадує про себе з того світу, проникаючи йому в мозок, як він сам колись встромив пальці в його очниці... Тільки коли настала цілковита полегша, Вінкель підвівся, поправив гарнітур і вийшов з кімнати.

Щойно він з’явився в клубі, як біля нього виріс кельнер, який тримав перед собою тацю з напоями, а очі присутніх в одну мить звернулися до нього. Чоловік узяв чарку коньяку і трохи підніс її перед собою, мовби для тосту.

— Гарного вечора, панове! — урочисто сказав він після цього.

У ту ж мить зазвучав оркестр і атмосфера в клубі зробилася значно легшою і приємнішою. Гості почали жваво теревенити, а Вінкель, зробивши вітальне коло по залу, де привітався то з тим, то з тим, сів за столик, де на нього вже чекали фон Гарпе, Ніцпон, Альсдорф та Еберт. Усі четверо підвелися йому назустріч.

— На Бога, не треба вставати, — сказав він і сам невимушено всівся на стілець. — Сподіваюся, вам тут подобається?

— Вельми вдячні, тут чудово, — відповів за всіх полковник.

— Кімнати, де ви замешкали, зручні?

— Цілком.

Було однак помітно, що нікому на цю тему говорити не хочеться, адже всіх хвилювало зовсім інше.

— От-от розпочнуться боксерські поєдинки, — зазначив Вінкель, киваючи в бік порожнього рингу, — не хочете зробити свої ставки?