Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Повторюю ще раз: як тебе звати?

Той знову мовчав, тому поліцейський щосили вдавив його в стіну. Арештант почав задихатися і, видно зрозумівши, що справи кепські, нарешті вимовив:

— Дмитро.

— Брешеш! — гаркнув комісар. — Це — тутешнє ім’я, а ти, найпевніше, росіянин!

— Дмітрій... — здавленим голосом уточнив той.

— Чудово. А тепер кажи прізвище!

— Кравцов...

Вістович відірвав його від стіни і жбурнув убік столу Тому ледь вдалося втриматися на ногах, вхопившись руками за стільницю.

— Думаю, ти все одно мені брешеш, Дмітрій Кравцов, — промовив комісар, — але зараз мені байдуже...

Він підняв із підлоги стілець і змусив того сісти.

— Де твої зверхники? — знову запитав він.

Арештант мовчав і тільки голосно відсапувався.

— Кому ти в дідька телеграфував зі своєї нори? — Вістович загрозливо підвищив голос.

Не почувши відповіді, він зацідив йому вдруге. Цього разу не так сильно, тому чоловік втримався на своєму стільці.

— Моєму начальству, — сказав Дмітрій.

— Росіянам?

— Так.

— Кому саме?

— Не знаю. Мені мало про них відомо.

— Що саме ти їм передавав?

Чоловік замовк і опустив голову в очікуванні нового прочухана.

— Гаразд, всі твої документи в нас. Невдовзі ми й самі дізнаємося, — вже спокійно сказав комісар. — Де знаходяться твої росіяни? У Берліні, чи не так?

Арештант кивнув. Вістович дістав цигарку і простягнув йому.

— Сірники отримаєш, коли все розпишеш мені на папері, — додав він.

Дмітрій взяв до рук олівець із такою обережністю, ніби це була отруйна змія. Трохи повагавшись, він зрештою почав писати. Літери йому вдавалися криві, рядки зносило то вгору, то вниз, але врешті-решт зізнання було готове.

— Підпис унизу, — сказав комісар і кинув тому коробку з сірниками.

Арештант підписався і жадібно закурив. Вістович гукнув чергового.

— Назад його до камери, — наказав комісар, згортаючи списаний аркуш вчетверо.

О пів на сьому, за півгодини до приходу поліційного телеграфіста, комісар піднявся до кабінету директора поліції. Той, як і очікувалося, вже не спав. Вістович поклав перед ним зізнання Дмітрія і заявив, що сьогодні ж вирушає до Берліна. Шехтель виглядав дещо розгублено.

— Але... Чи знаєте ви, кого й де будете шукати? — перепитав він. — Берлін збіса великий.

— У мене є там друзі в поліції, — збрехав комісар, — до того ж, коли ви розшифруєте документи цього Кравцова, я буду вже в потрібному місці. Значно раніше, ніж хтось з Evidenzbüro.

Останній аргумент виявився найпереконливішим.

— Що ж, я не проти, — задумливо промовив Шехтель, — можливо, й справді ви маєте рацію... Єдине — поліція не може оплатити вам таке відрядження. Ви ж знаєте, що наприкінці року ми бідні як церковні миші.

— Не турбуйтеся. Задля такої справи я вирушу за свій кошт.

Директор підвівся з крісла і трохи поправив зім’ятий гарнітур. Простягнув комісарові руку.

— У такому разі, успіху вам. І не смію затримувати, — дещо врочисто мовив шеф, — як тільки випаде нагода, зв’яжіться зі мною...

Це було якраз те, що Вістович найдужче хотів почути. Потиснувши руку директору, він поспіхом вийшов на вулицю, де скреготінням перших трамваїв і меланхолійною ходою одиноких перехожих прокидалося місто.

Ще напередодні в полудень усіх постояльців готелю «Велика Пруссія» попередили, що просторий клуб і ресторація впродовж наступних двох днів не працюватимуть. Для компенсації гостям запропонували щедрі знижки в двох кнайпах і ресторані Вальдемана, що знаходилися на іншому кінці Вільгельмштрассе. Найкращі номери на четвертому і третьому поверхах також виявилися недоступними для резервування. Тих, кому прагнулося замешкати саме в них, уклінно просили завітати через дві доби, не раніше... Здивовані клієнти намагалися з’ясувати, що ж за поважне панство там зупинилося, проте рецепціоністи тільки стримано всміхалися й пояснювали, що не можуть зрадити такої таємниці. Хоч, по щирості, ніхто з них і сам достеменно нічого не знав. Вчора вранці вони здивовано спостерігали, як із клубу виносили розібрані більярдні столи, а замість них встановили там чималий, висотою в півтора метра, боксерський ринг. Згодом біля дверей з’явилося двоє міцних і неговірких чоловіків, що вже нікого не пропускали досередини.

Ще менше, ніж рецепціоністам, було відомо кухарям і кельнерам. На вечір їм наказали приготувати з десяток гарячих страв, переважно м’ясних, чималі нарізки сиру, найкращих ковбас та фруктів. Ще більше вишуканих десертів. До цього — в чималій кількості французького та іспанського вина, коньяку і шнапсу Для обслуговування обрали п’ятнадцятьох найкращих офіціантів.