Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

На цих словах залишила його й зникла за чималою, в людський зріст, статуєю Мінотавра вглибині закладу. Комісар знав, що саме там заховані сходи, котрі провадять у підземний клуб.

Щойно Бейла пропала з виду, його думки вже не трималися купи. Вістович не знав точно чи це через алкоголь, втому чи, можливо, чари цієї жінки. Чоловік випив коньяк і глянув на годинника. Минуло тринадцять хвилин. Зачекавши ще трохи, він підвівся й також рушив до Мінотавра. Неквапно зійшов сходами донизу, де одразу наштовхнувся на дебелого охоронця, що зміряв його підозрілим поглядом.

— Мене чекають, — вдруге за сьогодні промовив комісар.

— Хто? — поцікавився цербер.

Вістович назвав ім’я Бейли. Той кивнув і відсунув убік портьєру за своєю спиною, відкривши важкі дубові схожі на середньовічні двері. Прочинивши їх, він бридко всміхнувся гостеві.

— Ласкаво просимо, дорогий пане.

Комісар мовчки пройшов повз нього і за якусь секунду опинився у зовсім іншому світі. Зала, яка починалася одразу за дверима, мала низьку стелю, але була досить просторою. Освітлювалася лише свічками з канделябрів, що стояли на зграбних столах. Чоловіки й жінки перебували в задимленому напівмороку, який маскував їхні відверті доторки та взаємні пестощі. Час від часу тільки чулися солодкі стогони й збуджений сміх. Цигарковий дим змішувався з димом від опію, запах алкоголю — із запахом парфумів і розпашілих тіл, подекуди вже позбавлених одягу. Ось занадто розпалена білявка з великими круглими персами, не витримавши пориву пристрасті, осідлала свого коханця і, впершись руками в його плечі, мов наїзниця в шию коня, почала свою «прогулянку верхи» спершу алюром, а відтак і галопом. Вістович бачив її білосніжну витончену спину, на яку спадало волосся, пружні грайливі сідниці і широко розведені стегна. Ніхто не звертав на них особливої уваги. Усіх поглинали власні ігри. Хоч, може, серед відвідувачів існувало неписане правило — не помічати коханців, котрі вирішили віддатися одне одному просто посеред зали.

Вістович знав, що за цією залою є ще дві, де можна усамітнитися за ширмою на зручному ложі й подалі від сторонніх очей. Проте в «Мінотаврі» кожен мав право робити це де завгодно і як завгодно. Жодних обмежень тут не існувало.

Іноді між столами з’являлися кельнерки, одягнені лише в шкіряні комбінації. Вони розносили відвідувачам алкоголь, опіум і легку їжу: фрукти, печиво, сир. З глибини зали долинала приємна музика: арфістка і флейтистка своїм чарівним діалогом дещо розбавляли цей бурхливий котел хтивості й тілесної насолоди. Часом в їхню розмову встрявала скрипка, і тоді вона ставала різкою, пронизливою, схожою на суперечку. Якраз на останніх скрипкових акордах наїзниця голосно закричала і, здригнувшись усім тілом, завмерла в обіймах свого коханця.

Ще одне правило існувало в підземеллі кнайпи «Мінотавр»: кожен мав право бути невпізнаним. Тобто навіть якщо тут раптом зустрічалися двоє добре знайомих між собою людей, жоден із них, без взаємної згоди, не повинен був виказати ознаки знайомства. До того ж на світанку всі мусили забути те, що відбувалося вночі. Зрештою, після наркотиків і випивки, якої в «Мінотаврі» не бракувало, це було зовсім не важко.

Одна з кельнерок наблизилася до Вістовича і, забравши в нього плащ і капелюх, простягнула йому сріблястий клубок. Нитка тягнулася з нього й вела кудись у наступну залу.

— Поспішай, — грайливо докинула жінка й зникла в дурманному опійному тумані.

Ну звісно, в лабіринті Мінотавра йому треба мати нитку Аріадни, щоб не згубитися. Бейла обожнювала такі ігри.

Вістович поволі пішов уперед, на ходу змотуючи клубок. Невдовзі опіумна зала вже була за спиною, а нитка привела його в сусідню, де ковзнула за оксамитову ширму, що прикривала затишний альков. Щойно чоловік зазирнув досередини, як опинився в полоні ніжних, але впевнених рук і гарячих добре знайомих вуст. Бейла цілковито заволоділа ініціативою, мовби справді не бажаючи дарма витрачати час. Зірвала з нього жилет, сорочку й вкрила його плечі та шию тисячею пестощів і поцілунків. Вона знала, що потопати в цьому океані пристрасної ласки йому подобалося найбільше. Навіть тоді, коли зливався з нею, коли входив у її гаряче тісне лоно, Вістович отримував менше насолоди, ніж від цієї прелюдії.

Заразом шалена ніжність цієї жінки, як завжди, пробудила у ньому справжній вулкан. Несподівано він перехопив її тонкі зап’ястя і рвучко підтягнув до себе. Бейла мала на собі тільки тонкий халат, і чоловік одним рухом здер його з неї. Одяг злетів угору, мов сполоханий нічний птах. Тепер вона стояла перед ним оголена, всміхалася відверто й виклично, запрошуючи продовжити гру за тими правилами, які йому до смаку.